Юлія Оліяр
Ти у мені так гірко відболіла
і восени осипалась дощем.
Розбила листя, щастя розгромила:
залишилися ненависть і щем.
І день, і ніч,
і пліч-о-пліч,
Серце – гранат. З спокусами, без ґрат.
На когось каже друг, на когось брат.
У такт знов б’ється об заклад,
боїться, щоб не було втрат.
Наче бідніє тугою в стократ,
але то тільки ніч веде парад.
Летіли хмари і мене минала,
мене минали дні. І пелюстки
з відірваних троянд із вітром мчали,
залишивши в минулому всі сни.
Я довго думала над тим. Світало:
переливались світу кольори.
попереду день ніч наздоганяє
чіпляється за хвіст
летить
то мить
світанок сон полохає зриває
будує з сонця міст
стоять передо мною ліс і повінь
із повені десь виринає час
про нас говорить
кпить
про нас
для нас
Витончено точно ціль ясніє
і шлях збиває з точности завжди.
Буває бідний з бідности бідніє,
так і не побувавши у мети.
Гарматний постріл. Біль, безкрай,
безодня. В безодні инший світ.
людина вицвітає як квітка на сонці
й заливається сірим глибоким кольором
то туга
пронизуючи нутро проблискує очима
сірим поглядом повертає в життя буденність
напруга
боже, якби ти вмів говорити…
якби розуміла я твою мову
якби…
то б і я з тобою заговорила
бо вся ця краса що сьогодні для мене
то твої слова
розрадилася
напівмертва вдихнула спокій
сліз нестало
нестало й в мені життя
в ці години поети стають одинокі
і у них вже відсутнє власне серцебиття
Україна наша повниться
наливається сльозами
бережи матір нас Богородице
наша віра будь із нами
українська земля повниться
кров’ю нашою нашим болем
мова основа
в основі всього мова
слово до слова
сітка казкова
світить словами сонце над садами
співає соловей пісні устами
пам’ятай і не дай комусь знову забути
від повтору страшного дітей вбережи
щоби сад не бомбили диявольські брути
яким не відбути ніколи спокути
всі cили у спогади наші вложи