Юлія Оліяр
якесь ти дивне, усміхнене щастя:
криниця вічності в саду тимчасовості.
за що нам дане?
чи ти впізнаване?
загоюєш рани?
коли минуле одного вечора постукає в двері
і принесе колишні зміни твоїй біосфері
просто забери у нього всі можливі шляхи
бо світ змінився й змінились у ньому ми
бо давні правила завтрашній день не збудують
вони сьогоднішніх нас не бачать і точно не чують
маленька я пливу чимдуж рікою
мов корабель що розрізає хвилі й море
таке велике загадкове і просторе
таке німе і зовсім ще ранкове
пливу щоб стати теж рікою
Сміливі ніколи не мають щастя,
вони мають тільки свою сміливість
і каву, й до неї хронічну сонливість,
магнітні бурі, подій мінливість.
Сміливість – діагноз і безповоротність,
яка оббиває усі пороги,
Наш хліб палає полум’яним горем.
Знову колесо історії спинилось.
А що змінилось?
Зерна пшениці проростають болем.
Тендітні очі колосків – у попіл.
Лечу понад пекельним українським полем:
бути б тобою
от просто бути
тепло зимою
снігу відчути
улітку квітки
з любові гори
впусти у серце світло
відпусти
себе у світі в пошуки печалі
бо ціль наших сердець її нести
і донести до сонячних причалів
тут здається не висох вчорашній дощ
тут здається обвалюються торішні жолуді
я ніколи у світі не бачила площ
що були часточками душі оголеної
я ніколи не бачила обрис землі
бо зросталася з нею а не віддалялася
коли облітало все листя з дерев
ми рахували пташині гнізда
птахи відлітали
тепла шукали
чи то їм в тих гніздах було затісно
і так все ставало сухо і пусто
лик твій давно забутий
вибитий з поверхні землі підковами коней
знищений
відчутно як вітер дихає захований
випущений
морози тепер розгулюють
люблю тебе й затишшя перед бурею
коли відчутно як весь світ живе і дихає
бо і в тобі і в ньому щось похмуре є
що дуже рідне й часом заколихує
і це очікування блискавки і грому
коли блакить бундючиться й сірить
вирви себе з мого клятого серця
вирви не залишивши й сліду
щоб кожен спогад як файл стерся
щоб вітер не знав куди я поїду
щоб очі не мокли від сірих дощів
щоб зраджені клятви були останні