Kathrn B
Час чує нас.
Втікає, стукає в двері,
Не питаючи власних назв,
Стирає все, що було на папері.
Час відбиває стан
Поки не настав жахливий відчай,
Якщо щось цікавить - запитай.
Пам'ятай, що жоден з нас не вічний.
Поки ти в свідомості - читай.
І перечитуй, кожну мить затям,
Хіба чиїсь вчинки для тебе вагомі?
Це наче комедія, а не стосунки
Гірко на душі, хоча все в нормі,
Зараз важливі лише розрахунки.
Мені ж цікаво, ким я був в їхніх очах,
Наші вбивці не мають душі,
І людського не те щоб бракує,
Та "брати" для нас зовсім чужі,
А від болі ніщо не лікує.
Лиш тоді, коли кожен із них
Я повторю повторені всоте рядки,
Та скажу, що хочу врешті зізнатись,
Мене знову бентежить те, що за роки,
За довгий час, можна так і не дізнатись,
Доля цікава, дивна й невідома,
Вона лякає, хоч не все в її руках.
Її варто було би створити свідомо
Не тільки у своїх просторих думках.
Рамки твого "нормально" широкі,
Сьогодні ні роздумів, ні почуттів
— нічого, та хочеться чути,
Що я дорога до кінця усіх днів,
І те, що мене не забути.
Я часто міркую, живу, як вві сні,
Це час зірваної моралі,
Час емоцій і час "інших" днів,
Час любити моменти бувалі
Та чекати ліпших часів.
Ми, відкинувши довічні мрії,
Нікому з нас не уникнути смерті,
Це було завжди, навіть сотні тисяч років до нас.
Сліди мільярдів людей майже повністю стерті,
Невже лиш ти не спробуєш більше, ніж раз?
Коли думки твої прозорі та безшумні
Отак радіти, ніби це щось значить,
І посміхатись? Немовби востаннє,
І знов хоч яке твоє зітхання
На самоті через час тлумачить.
"Наприкінці це не матиме значення"
Твоє лице мені дуже знайоме,
По відчуттях - ледь не рідне.
Я чую слова й вони вагомі,
Хоча згодом зникнуть безслідно.
Бачу себе у тобі так часто,
У чому ж сенс, якого не існує?
У чому ж сила твоїх звичних слів?
Чому ж і час давно нас не лікує?
Чому ж ти не сказав, коли хотів?
Я воліла б тебе не знати,
