Микола Мотрюк
Скінчилась лицарів і дам прекрасних
В віршах оспівана пора,
Розвіяв вітер попіл згарищ згаслих,
Забуті кодексів слова.
Мораль - непотріб, мертві ідеали...
Не спам’ятавсь, як літо по весні прийшло,
Спекотне літо, грозове і ароматне.
Для когось долі нить спліта веретено,
Для когось, не для мене кисню не забракне.
Який сьогодні день і місяць, рік, число..?
Стелиться стежечка - плетиво спогадів,
Вишні мрійливі в вершковім вбранні,
Трави-смарагди топазових вогників
Квітом усипані, мов в вишитті.
Тишею, медом солоджене, споєне,
Жива Астарта по землі ступа,
Падуть під ноги владарі і слуги,
Із горя залицяльники рвуть чуби,
А фанів і підписників - орда!
Та в серці - морок, вічна мерзлота,
Зими на землю впав холодний цвіт,
Ріллі обвуглені накривши скиби,
Біліють десь у далині бескиди,
Рожевим полум'ям ясніє схід.
Вже проситься Дитя на грішний світ,
Серед гучного натовпу міського
Стоїть в костюмі сірому жебрак,
Дорожнім пилом, мрякою просяк,
Бездонний погляд свéрдлить до живого...
Ніхто не бачить, хоч би й впав навзнак:
Стою на ниві самотою...
Роки дитячі, юні дні,
Як вишні розцвіли весною,
Як в літню спеку у тіні
Ховавсь од променів палючих,
Усе згадаю... простягнусь