Микола Мотрюк
До мене знов постукала весна...
Так несподівано, і так невчасно...
Чому проснувся, коли сонце згасло?
Чом вслід не біг, як мить була щасна..?
Не кликав і не ждав, блукав у снах...
Ти розквітала в вранішньому сонці
Під листям яблуні в старім саду,
Травою бігла в клітчастій сорочці,
Рвучи проміння. Чути за версту
Вселий сміх, що котиться ярами,
І я, почувши, рину стрімголов
Дорога за селом карпатським спить самотньо,
Туманом вийшла бистра річка з берегів,
Наскельний ліс на поле зóрить каламутно,
Ще й круглий місяць вигляда з-під хмарних брів.
Навкруг ані душі, і гавкоту нечутно...
Морозе, чом ти часу тік мій зупинив.?!
Бархани білії, спаліть печаль ворожу.!!
Коли дівчину бачу ту, - очей не звожу...
Дарма в своє я серце двері прочинив...
О, Господи, чом про кохання я просив.?!
Столітній дуб розкинув руки ввись,
Забутий шлях за подорожнім скучив,
Сховалась білочка руда кудись,
Снігур червоні щоки набундючив.
Багряний лист кленовий, наче жар:
У золоті задумливо стоять берези,
Проблисне полохливо сонячний ліхтар,
Схилились сизі трави, візерунки з хмар...
Скульптури чудернацькі, наче із імпрези.
Лютує ураган всередині... пожар,
Густою ковдрою під ноги впали хмари,
Їх шовк сліпучобілий, мов мільярди зір,
Мов діамант, що вигранував ювелір,
Так грає, так блищить... не розгадать ці чари...
Та він не бачить... з болю виє, наче звір...
Розтав юнацьких мрій його солодкий мед,
Неначе перший сніг під неба перламутром,
Він, мов десантник із дірявим парашутом,
Він - воїн, що спіткнувшись впав на свій багнет.
Свого життя він власноруч створив сюжет,
Повільно небо в тиші меркне...
Жаринки мерехтять здаля,
Немов Карпат єство безсмертне,
Мов саламандра вогняна -
Гірські хребти в хатках поснулих.
Блукаю полем за селом,
Вже літо п'янке попрощалось,
Не чути пташиних розмов,
Вже листя вогнем запалало,
Шумить трав медових покров.
Хмарками покрилося небо,
Рве знахабнілий вітер пожовтілий лист,
Холодний дощ по вікнах виграє стакато,
Шмагає землю осені безжальний хлист
Оскаженіло, невблаганно, заповзято...
Чому не так сьогодні, як було колись..?
Нависли хмари, не проб'ється сонця промінь,
Зчорнілі стіни - днів минулих оповідачі,
Людей потоки ріднуть, не стиха дощі,
Жене прохожих, мов котів під стріху, студінь.
Тиняюсь містом, невідомі вулицí...