Микола Мотрюк
Знайти б мені тебе, о доле,
В світах безкраїх лиш одну...
Журба в роздум'ї серце коле,
Знайти б мені тебе, о доле...
Спалахує зіркове поле,
В його безмежності тону...
Підкралась ніч. Зоря вечірня догарає,
На кронах ясенових залишивши слід.
Усе навколо мертва тиша огортає,
Заковуючи серце в полум’яний лід.
Душа, мов лист пожовклий, що з дерев спадає,
Її улюблена пора бентежить душу,
А згадка про осінній дощ кида в озноб...
Та серце битись повільніш ніяк не змушу...
Порушуючи правила промчу на STOP.
Пройду шляхом, чи ступлю на тропу пастушу,
Крадеться в тишині самотність...
І плоть шматками вирива,
Мов, ненаситна звірина...
Сміється в тишині самотність -
Бездонна, чорна глибина...
Здійняла меч невідворотність...
Зелені сосни ніжаться в яснім промінні,
Заплаче сніг і пролісками проросте,
Черешня лісова у білому цвітінні,
Лелеки клекотіння лине голосне.
Та ми сліпі... Господнє нищимо творіння,
Чистіша від сльози її душа,
Цінніша за алмази,
Промовить тихо слово, - і скала
Розсиплеться на пазли,
І мури єрихонські упадуть,
Розколеться фундамент,
Поля вкрив білий плющ,
Шипшинова журба,
Неначе, чорний вуж
Звиваєсь в ліс тропа.
Йду, не мина калюж,
Прозорая стіна...
Шлях прокладає сонце навпростець,
Дерева розпуска колючий іній,
На склі картини папороті й лілій
Пером незримим написав митець.
Живемо ми, та тільки без сердець,
Цей тихий вечір, захід сонця, все – ніщо…
Знебарвилось все, загубило сенс без тебе…
Втікай, чи ненавидь, кричи… роби будь-що…
Люблю… і заперечувать нема потреби…
За що мені це все, хотів би знать? За що.?!
Де сіють кулі - не росте трава,
Там ранок забілив смертельні рани,
Упавши снігом на нові кургани,
Що по собí залúшили жнива.
І знов тече кривавая ріка...
П’є спрагло сонце вранішній туман,
Вчорашнє ще з зорею догоріло…
Не зцілить день новий глибоких ран,
Мороз не забере, що наболіло…
Лишилось стерня, де колись був лан,
Погожий день кричить у вікна,
Вриваєсь синява крізь скло...
Мов, цвинтарна плита гранітна
Безжалісно в підлоги дно
Втопила.
Не хочу бачити нічого: