Сонет 16
Підкралась ніч. Зоря вечірня догарає,
На кронах ясенових залишивши слід.
Усе навколо мертва тиша огортає,
Заковуючи серце в полум’яний лід.
Душа, мов лист пожовклий, що з дерев спадає,
В останній з вітром свій відправилась політ,
І я, зірвавшись, падаю… та дна немає…
Засмоктує у порожнечу… меркне світ…
Я з’їхав з глузду, загубився в часі… Хто я..?
Жах на яву… нестертий найстрашніший гріх…
Не цільсь нівкого, хоч в руках порожня зброя…
Із гарячу не кидай в когось слів своїх…
Я повернув би час..! але така вже доля…
Пробач за рани й біль… Пробач, що не вберіг…
23.12.20
