* * *
Чистіша від сльози її душа,
Цінніша за алмази,
Промовить тихо слово, - і скала
Розсиплеться на пазли,
І мури єрихонські упадуть,
Розколеться фундамент,
Біліє стяг, до серця вільна путь...
Рабом навічно стане,
Хто погляд осліпляючий впійма.
Невинні очі сяють,
Мов джет квазара космос розрива,
І душу розчепляють
На октильйони атомів. Момент
Німий вчепився в пам'ять
Стальною хваткою. Як той цемент
Застигнувши - тримає,
Тисячотонний творить монумент,
Що час не подолає.
То кригою скує, то кине в жар
Од взору того... Хто ж ти..?
Невольником став чарів... вище хмар
Піднятись, у висоти,
Летіти хочеться... в нові світи...
Та рухнув як Ікар, спаливши крила,
І потонув у морі.
Я втратив все... твоя усмішка мила
Розтала в хвилях чорних.
Немов стою серед нічного поля
І бачу наднову -
Яскравий спалах, що ясніше сонця
В таку величину,
Неначе зір усіх разом мільярди.
Я і змигнуть не встиг,
Й од світла, що прорвалось крізь палати
Творця, в пітьму поник...
Згоріли очі, зріли бо прекрасне,
Не взрять нічого вже.
Як жити..? А чи вмерти передчасно..?
Одвіт шукати де?
Хотів би ще раз глянуть в небозвід,
Щоб знов зоря світила,
А краще - поряд з нею, близ горіть...
Та казка ця можлива..?
15.08.2019
