Олена Красьоха
Так нині гірко плакала зима,
Ти був найкращим, я тепер одна.
Я пробивалася, як квіточка крізь сніг,
Бо Ти любив мій щирий й непідробний сміх.
Тепер у Тебе появилася вона,
Я збудувала замок із рожевих мрій.
У нім живе король, але – не мій.
У нього добра королева є,
На жаль, ім'я у неї не моє.
У королівстві завжди свято, радість, сміх,
Що зустріч відбулась, я зрозуміле це,
Як в водах у твоїх – порвала я журби кільце.
Жадала я тебе, як маминої ласки,
У спрагу як води, як чарівної казки.
Я вишию собі рушник на Щастя і на Долю,
Я тут ще вишию про незалежність й волю.
Вживлю у нього всі яскраві кольори,
Бо темні у мене в житті уже були.
Я вишию садки, які цвітуть весною,
Я купаюся у посмішці Твоїй,
Я торкаюсь очима до очей Твоїх і вій.
Я блукаю навпростець і навмання,
Бо стежиночки прямої до Тебе нема.
Так ходжу щодня по лабіринтах долі,
Ви якось дивно легко причарували...
Коли ти посміхаєшся мені - у ваннах сонячних купаюсь я,
А як сумуєш - то і я блукаю по алеях осені.
Лиш спогади про зустріч з щастям - для душі бальзам,
Завжди - чи прошені вони, а чи не прошені.
Дівчина, жінка, мама, бабуся,
В кожній із них я залишуся...
Дівчина – ніжна і вічна Весна,
Жінка – тому, що пізнала кохання вона.
Мама – це пташка, що вірно дітей береже,
Я водоспад, що стрімко падає із висоти,
І в кожній частоці мене присутній Ти.
Я водоспад, що кольорами райдуги на сонці виграє,
Щаслива я, бо Ти у мене є.
Із ювілейним Днем народження Тебе, моя квартирка,
Для мене Ти завжди як шляховодна зірка.
У стінах у Твоїх я плачу і кричу,
Або сміюся щиро, ну або мовчу.
Ніхто як Ти мене так глибоко не знає,
Так хочеться приміряти дорослий світ,
Коли нам зовсім мало-мало літ.
Так хочеться відчути мамине тепло,
Що з ніжок ще її у туфельку зайшло.
Так хочеться на каблучках ще постояти,
Жінка – це квітка в різнобарвних кольорах,
Жінка – це радість і сонце, що купається в її очах,
Жінка – це оберіг для чоловіка і дітей,
Жінка – це неповторної краси музей.
Жінка – це весна бурхлива, що виходить з берегів,
Моя любов солодка і рясна,
Та стежка в неї вузька й кам'яниста.
У неї в серці молода весна,
Хоч одягла вже осені намисто.
Люблю як перший і останній раз,
