Xenia N
листя падає.
і на сонці горить.
а здається, що сонце – у листі,
поки те ще летить.
сон – це коли тонеш, а тоді прокидаєшся.
безглуздо шукати свою могилу. тебе так і не поховали.
ти, як сіль океану, ніде, бо скрізь.
ти, як хвиля, ідеш на берег.
ти, як пісок, лежиш і
пригадуючи світ, по якому жодною ногою не ступав.
ізвідкись усміх, як у дитини, якою давно не бував.
а… то згадки лоскочуть, мов лезо, яке нині… вийшло з ужитку.
прощаючись зі світлом, з якого родом,
прощаючись зі світом, в який неминуче вертає,
щоб шукати його й не знаходити!
звідки така жага до життя!
розкривати, мов двері в загублений дім,
увіходити,
бути зміненим ним, а по суті, виходити
все таким
покласти в кишені якісь дрібниці, аби було що перебирати в руках.
отаке-то життя.
а на питання, може, й безглузде, мов у дітей:
«як тобі з обома правицями?»
спочатку скошене: «е-е-е», –
ох, моя ти крихітко, моя ти крихка матеріальна неріч.
ні віч твоїх, ні вух, ні вуст –
пустота переді мною.
тож я говорю, до тебе звертаючись, із собою.
та ж я завжди говорю з собою, до тебе звертаючись!
бо ти, кришталева, розіб’єшся об мої слова,
гомін.
у вухах слова з чужих уст.
звідки беруться люди?
куди пропадають люди?
явище аномальне – чути не тих чи не чути тих.
а ті та не ті, цвіркуни, тривожать вербально повсюди.
монстри під нашим ліжком,
вирлоокі й сивобороді,
з кігтями, що різьблять по дереву
безформні карлючки.
щоразу, коли заглядаю у найстрашніший зі своїх жахів,
бачу там нове від монстрів послання.
дисоціативне
звечоріле небо ніби вимучена душа,
чи навпаки.
полишає всі справи аж зранку, коли вставати.
а до того у снах їй приходять невірні знаки.
зі слів створено мене.
на словах я живу, за словами помираю.
все видиме і невидиме – так, правильно, – слова.
нічого вічного нема під сонцем, окрім слова.
і якщо якось станеться, що не буде кому його промовити,
то воно створить пам’ять і лишиться в ній.
ще один упав...
як же ви, осипаючись, мов народи від воєн, лягаєте
і вкриваєте тілами холодний до вашої краси діл…
велика із вас користь там, у висі?
ви… мовби форма, що набуває змісту, падаючи.
опалі слова
замостили усього-на-всього мене малого, ніби й не ріс, не ростив, не зрощував.
злосливі слова, жовті, мов листя в клена,
червоні, мов кров’ю змащені,
бурі, мов на той світ приготовані,
супроводитимуть мене, доки змітатиму їх у мішок.
