Екатерина Евстратова
Я не відкрию тобі Америку,
як скажу, що жити не просто.
Але досить впадати в істерику
нарешті застели постіль.
Бывает всякое,
не думай что судьбою
лишь тебе назначен сложный путь.
Твоя жизнь
не есть ее игрою,
ты должен пережить всё как-нибудь..
А почему же мне нельзя просто запеть?
Взлететь на миг к белым облакам?
Чему б не довелось меня задеть -
я с сдачей всё судьбе своей отдам!
За слезы я ей отнесу улыбку,
за боль свою - лик счастья подарю!
А я бегу куда-то, от чего-то,
за кем-то, в пропасть, в неба облака..
Быть может остановит меня кто-то?
Хотя не нужно.. Дорога далека!
Ещё бежать мне нужно долго-долго,
постоянство смешивая с ветром.
Так хочу нічого не чути,
позбавитись того на мить слуху.
Та думки мої будуть почуті,
Бо душа є місцем їх руху.
Знов на повну дешеві навушники.
Перервати хоча б всю увагу.
Був час колись, була мова.
Відтяло її. В одну мить.
Стало важко вхопитись за слово,
яке швидко від мене біжить.
Був час колись, була сила.
Дивись мені в очі, дивись.
Нема сліз там, сухі та холодні.
Хоч я падаю зараз униз,
не тремтять мої зимні долоні.
залиши моралі свої далеко на потім,
все одно не почую і не відчую тим пач.
треба було гальмувати мене ще на зльоті,
а не коли вже злетіла коробка вщент передач.
Розмовляй зі мною більше, розмовляй.
Тамую спрагу я від ніжності розмов.
Від слів твоїх сильніш всіляких сяйв
в моїй тіні твій світлий ореол.
Мила, розкажи про дивний світ.
Тише-тише, мой друг, тише-тише..
Я покой твой навеки нарушу.
Тебя уж теперь не услышат
Свою душу ты вывел наружу.
Я Лилит* твоей стала по праву,
И прощенья мне нет, знаю.. знаю..
В тобі назавжди печатка
як виріз, опік чи шрам.
Не закриє ніяка лататка.
Не під силу вона лікарям.
Не зійде.. Вкипіла до смерті.
До останнього подиху твого.
Может то солнце душу согрело?
Может - весна?
Может то небо сумело на время
лишить меня сна?
Может шаги от рассвета апреля?
Может - душа,