Екатерина Евстратова
Дружба? Любовь?
Прекрасно ль то
что болью режет?
Не ты - тебя
И вновь и вновь
В пасти не удержит..
С тобою - хоть на край света.
За тобою идти буду следом.
Ведь ты мой мир. Моё небо.
Ведь ты мои звезды. Планета
неизучена, но прикипела.
Мне тебя не хватает. Правда. .
Мне тебя не хватает. Честно..
И вчера, и сегодня, и завтра..
Не хватает времени вместе..
Мне тебя напевают птицы,
мне тебя навивает ветер.
Бывает всякое,
не думай что судьбою
лишь тебе назначен сложный путь.
Твоя жизнь
не есть ее игрою,
ты должен пережить всё как-нибудь..
О, Груте! О, Груте!
Ніким не забутий
твій погляд знай буде
й в руках твоїх кров.
Народ твій у скруті.
Не залишай мене у цій буденності,
бо без тебе я у ній гублюся.
І досягаю я лиш до інертності
у посмішках, у подихах, у пульсах.
І всі ті друзі, що іноді, як треба,
що через день, а то і вихідні,
Залишаю останню записку:
"Не кохаю. Пробач. Не чекай."
Залишаю полицю я чисту
і холодний невипитий чай.
Новиною хоч букви й не стануть.
Ти знав, прекрасно все знав.
Не тікай до сопливих цитат за порятунком.
Вірші не поможуть, коли серце тікає з грудей.
Якщо доля та досвід тобі не дали обладунків,
ти загубиш життя та надію у світі людей.
Не тікай до пісенних рядків тобі незнайомих,
шукаючи в них якусь правду чи вірні слова.
Мені хотілося б знищити зорі,
щоб світлом не різали очі.
Закрити навічно всі штори,
щоб сонце лихий хтось зурочив.
Щоб спів такий мирний пташиний,
гнав вітер подалі від мене.
Вона любила книги, білий чай та спокій.
Він - гітарні партії й швидкість аж до крові.
Вона шукала змісту у внутрішніх думках.
Він - у різних долях та в чужих містах.
Вона варила каву чоловіку зранку.
Він - пив тільки чай один замість сніданку.
Давай иголкой, в рану, поглубже.
Давай огнем прикоснись мне к плечу.
Затяни ту веревку потуже
Вокруг шеи и я улечу..
Давай! Знаешь?
Уже мне не страшно!
время тихо стучит
по вискам
по-секундно
по нервам
а сердце молчит
не устав
