Екатерина Евстратова
Пиши, моя дівчинко, пиши..
Рими насправді рятують,
поки зовні у світі та в тихій душі
звірі дикі лютують.
Пиши, моє сонце, думай, римуй.
ЕГО їсти
Наше життя - бал особистої користі,
Довірив душу - казино - надія фартовості.
В копі сіна, мов голку, шукай незрадливості.
Молись, щоб друзі не стали твої егоїстами.
Ти - тандем мій сонця та місяцю.
В очах літнього барви дощу.
Не давай мені, милий, обітниці.
Я їх в прірві ж ніяк не прощу.
Обіцяй ти лиш - не обіцяти.
И был однажды мир мой крепким кофе,
рукою быстрой сварен невпопад.
В дряблом ларёчке куплен у дороги.
Не имеющий ни вкус, ни аромат.
Он не бодрил, он просто будоражил,
утренний ум, противностью своей.
Закривай очі
в момент поцілунку, сну та болю..
Закривай очі.
Не дивись на зовні. Не треба!
Закривай губи.
Мовчи, як мовчать про швидкість колії.
Я тебе не готова зустріти, сніг..
Пробач мене, я не готова..
Біль у душі моїй, знаєш, не зліг
хоч жити і стала по новій.
Твій холод мені нагадає все,
Метро грохочет,
Пуст вагон..
И под землёй
Всё люди в спешке.
Глобальный жизни
Лохотрон
Я не буду в долгу пред тобою,
я укрою тебя, милый, тем же.
Станет мир весь фоном да мглою.
Забуду его теперь прежним.
Я растаю в глазах твоих томных,
цвета лета в вечер дождливый.
Відчуваєш?
Легше дихати наче.
Скинуті всі тягарі.
Хороші дрібниці більшого значать,
погане ж не варте тобі.
Поринаєш
Залишаю останню записку:
"Не кохаю. Пробач. Не чекай."
Залишаю полицю я чисту
і холодний невипитий чай.
Новиною хоч букви й не стануть.
Ти знав, прекрасно все знав.
Хмільний монолог
Може бляха досить?
Стріху мою зносить.
Просить моє серце
втіху й трохи сміху
Час так швидко біжить, а ти є.
Вже пішла від нас осінь - ти тут.
Ти моє?
Ти моє..
Ти моє!
Яке щастя це, милий, відчуть..