Леся Приліпко-Руснак
Не лише в свята згадайте про жінок!
А й в дні безбарвні і рутинні
Без оберемків змучених квіток
Вітань в чужім словеснім павутинні
Заваріть їм ліпше кави зранку
Дощ грає тихо й неквапливо
Свій осінній, проникливий концерт
Котяра-час потягається ліниво
І малює ідилічно-замріяний портрет
Камін дарує лагідне тепло
Що ж таке та ефемерна слава?
Що за неї душу радо продають
Вона ж, немов в безодню переправа
Вона – брудна ілюзій каламуть
Ось видерся ти, друже, на вершину
Якщо кохаєш – не мовчи
Не жбурляй зізнань в закинуту шухляду
Від пані несміливості втечи
До щастям вквітчаного саду
Якщо кохаєш – бережи
Ти – моєї душі щемні струни
Ти – сонце мого горизонту
Ти – дарунок коштовний Фортуни
Ти – ніжні хвилі мого Геллеспонту
Наше щастя ховається в тиші
Їй до болю хочеться в мансарду мрій
Де помешкання просякнуте трояндами
Куди ніколи не вдереться буревій
І не звабить світ порожніми принадами
Там кидає сонце відблиск полум’яний
А дівчатка дорослі теж інколи плачуть
Сховавшись в куточок. Ображено й гірко
Навіть якщо їм далеко за двадцять
І вони на людях сміялися дзвінко
Говорити, милий, не буду я багато
Зберуся просто і піду
А ти влаштуй собі шалене свято
Поклич найліпших друзів й тамаду
В бак найближчий викину сім-картку
І знову вокзал, і знову перон
Кажу: «Бувай» на мить коротку
Почуттів Рим палю, мов Нерон
І вдягаю на душу суму обгортку
Сумна симфонія осінніх дощів
Хмарами супиться стомлене небо
Двигун оптимізму раптово згорів
Його не врятуєш ефектом плацебо
Дощові краплі стікають прощенням
Старе життя йде в небуття
Нове – приходить з натхненням
І вітер змітає образи сміття
Шаленіє злива щодуху
Чого мовчиш,четвертий реакторе?
Провісник чорнобильський смерті
Майбуття людського,редакторе!
Як воно? Без життя круговерті….
Це ж тебе мужньо гасили пожежники
