Леся Приліпко-Руснак
Якщо кохаєш – не мовчи
Не жбурляй зізнань в закинуту шухляду
Від пані несміливості втечи
До щастям вквітчаного саду
Якщо кохаєш – бережи
Літо вже впинилось на порозі
Ще мить – і руку осені подасть
Про здобутки звітуватиме у прозі
І ключі від володінь своїх віддасть
Воно чимдуж стиска свою валізу
Завари філіжанку чаю
З карпатських духмяних трав
Подаруй шматочок безхмарного раю
Без нав'язливих суму заграв
Сумна симфонія осінніх дощів
Хмарами супиться стомлене небо
Двигун оптимізму раптово згорів
Його не врятуєш ефектом плацебо
І знову вокзал, і знову перон
Кажу: «Бувай» на мить коротку
Почуттів Рим палю, мов Нерон
І вдягаю на душу суму обгортку
Не лише в свята згадайте про жінок!
А й в дні безбарвні і рутинні
Без оберемків змучених квіток
Вітань в чужім словеснім павутинні
Заваріть їм ліпше кави зранку
Чого мовчиш,четвертий реакторе?
Провісник чорнобильський смерті
Майбуття людського,редакторе!
Як воно? Без життя круговерті….
Це ж тебе мужньо гасили пожежники
Сьогодні прагну тиші і мовчання
Вшанувати щоб героїв Крут
Що йшли за Батьківщину на заклання
Рятувати Неньку від червоних пут
І зійшлись в кривавім поєдинку
Не лізь ніколи у чуже життя
Не порпайся в чужій брудній білизні
Не за розміром тобі чуже взуття
Бо чужі стежини теж бувають різні
І чужа сльоза, що котиться щокою
А дівчатка дорослі теж інколи плачуть
Сховавшись в куточок. Ображено й гірко
Навіть якщо їм далеко за двадцять
І вони на людях сміялися дзвінко
Паперові,пожовклі листи..
В них ще жива історія кохання
Вони,мов гавані далекої порти
Де живуть на щастя сподівання
Мов наяву постає перед очима
Ми сховались в квартирних в’язницях
Де мало простору,мало тепла
Де Справжність дріма на полицях
І панує ера технологій та скла
Ми зовсім не бачимо неба