Леся Приліпко-Руснак
Якщо кохаєш – не мовчи
Не жбурляй зізнань в закинуту шухляду
Від пані несміливості втечи
До щастям вквітчаного саду
Якщо кохаєш – бережи
Літо вже впинилось на порозі
Ще мить – і руку осені подасть
Про здобутки звітуватиме у прозі
І ключі від володінь своїх віддасть
Воно чимдуж стиска свою валізу
Що ж таке та ефемерна слава?
Що за неї душу радо продають
Вона ж, немов в безодню переправа
Вона – брудна ілюзій каламуть
Ось видерся ти, друже, на вершину
Завари філіжанку чаю
З карпатських духмяних трав
Подаруй шматочок безхмарного раю
Без нав'язливих суму заграв
Сумна симфонія осінніх дощів
Хмарами супиться стомлене небо
Двигун оптимізму раптово згорів
Його не врятуєш ефектом плацебо
Самотність не лікують телевізором
І в кімнатах ввімкненим світлом
Розмов телефонних мізером
Не заїдають солодким повидлом
Самотність не варто топити у пляшці
І знову вокзал, і знову перон
Кажу: «Бувай» на мить коротку
Почуттів Рим палю, мов Нерон
І вдягаю на душу суму обгортку
А дівчатка дорослі теж інколи плачуть
Сховавшись в куточок. Ображено й гірко
Навіть якщо їм далеко за двадцять
І вони на людях сміялися дзвінко
Не лише в свята згадайте про жінок!
А й в дні безбарвні і рутинні
Без оберемків змучених квіток
Вітань в чужім словеснім павутинні
Заваріть їм ліпше кави зранку
Паперові,пожовклі листи..
В них ще жива історія кохання
Вони,мов гавані далекої порти
Де живуть на щастя сподівання
Мов наяву постає перед очима
Чого мовчиш,четвертий реакторе?
Провісник чорнобильський смерті
Майбуття людського,редакторе!
Як воно? Без життя круговерті….
Це ж тебе мужньо гасили пожежники
Не лізь ніколи у чуже життя
Не порпайся в чужій брудній білизні
Не за розміром тобі чуже взуття
Бо чужі стежини теж бувають різні
І чужа сльоза, що котиться щокою