Максим Марков
Слова не забуваються роками,
а голоси століттями гудуть.
І в голові ті постаті рядками,
по буквам спокій у душі крадуть.
На скрипучому ліжку,
серед ночі, живий.
Складаю думок доріжку,
поки ніж на столі кривий.
Не манить і не чарує,
У темну ніч, коли в пітьмі не видно,
ні ворогів, ні друзів, ні мерців.
Чистим, святим, буває лиш огидно,
коли потрібно бачити творців.
Серед лісів, серед нічного неба,
Я всё вижу по твоим глазам,
и нету смысла больше врать.
Поздно жать ногой по тормозам,
спорткар любви разбился, не собрать.
В твоих бездонных глазках вижу страх,
Я істерично радий,
усьому, що вже пережив.
Поганому й хорошому,
побачив і купу див.
Без них я не був би собою,
душа твоя очистилась від бруду.
Зі мною до світанку ти балакала,
і не зважала на слова дурного люду.
Не впевнений, що можу це все дати,
бажання всі пропалює судини.
Внутри кричал, желая тишины,
как горстка пепла в мире пустоты.
И среди звёзд тянулся до луны,
всё усложнял, искав лишь простоты.
Глаза болят, не видя счастья свет,
Зі святом привітав би,
але бар‘єр стоїть.
Ні слова не сказав би,
але душа кортить.
Бажаю щастя й жити,
Змішай отруту і сухе вино,
я вип'ю все, великими ковтками.
Таке солодке, вб'є мене воно,
ти полиши мене з червоними квітками.
Дістань ножа, всади мені у груди,
Я знаю, тобі болить,
я бачу, як ти це тримаєш.
Тобі стало так важко ходить,
на плечах сотні дві підіймаєш.
І думки, і слова, і події ж,
Куй власний розум,
стали своє серце.
Хай стрімко по венам,
кров з вольфрамом несеться.
Гартуй своє тіло,
Хворий кінь стоїть,
вершника поруч немає.
Цінна все кожна мить,
він тихо собі помирає.
Апокаліпсис вже зупинили,
