Максим Марков
Стрибай, мерщій,
чого ти ждеш?
Чого танцюєш,
а не п'єш?
Бачиш салюти,
Не куплений букет,
зів'яне на вітрині.
Ростане шоколад,
у формі серця нині.
І одинокі душі,
Слова не забуваються роками,
а голоси століттями гудуть.
І в голові ті постаті рядками,
по буквам спокій у душі крадуть.
Я не хочу весь этот дивный бал,
мне нету пары, я и не ищу.
Я бы хотел, и всё же танцевал,
но просто так себя не отпущу.
Ведь танцы все - искусство тела й духа,
Ти фантом у моєму житті,
ніби мила ядерна бомба.
Не сховатись мені в укритті,
ані висунуть з ями лоба.
Надто часто траплятися стала,
Мені сподобалось ридати,
трусяться руки і нерви.
Курити починать, кидати,
а сльози йдуть все без перерви.
І кожна крапля важить тонну,
Збреши мені, хай буде це неправда,
усе, що так здавалося мені.
Єдиним вірним кроком, добрим знаком,
які я так шукав, мов неземні.
Збреши мені, як букви всі отруйні,
Я втрачу все,
та хочу мати більше.
Кудись мене несе,
той біль все повільніше.
І руки мої чисті,
Гірка…
Я в бій пішов за тих, кого любив,
і ними був убитий поза боєм.
Я вільними дорогами ходив,
і там колись був названий «героєм».
Пусть всё катится к чёрту,
я знал.
Я прижму себя к борту,
в финал.
Ни к чему мне жалеть,
Якби я був поетом,
то написав вірша,
були б думки ці платні,
то був би без гроша.
І був би музикантом,
От би чаю з лимончиком,
десь на березі моря.
з печивом, цукерок горщиком,
і ніколи не знати б горя.
От би квасу з кухоль чи два,
