Максим Марков
Лише скажи…
І я почну курити,
лиш твоє слово,
й кину назавжди.
Безкрайній океан,
він ніби її очі.
На кораблі, в туман,
пливе, бо серце хоче.
І кожна синя хвиля,
Моя любовь с глубоко-синими глазами,
настолько же, что можно утонуть.
С ней не помогут рукава с тузами,
ей в душу невозможно заглянуть.
Моя любовь с отравой вместо крови,
Два теплі вогники душі,
знайшли себе для себе вдвох.
Очі злилися у тиші,
створивши океан думок.
Ніби у шахах дві фігури,
Бути "нормальним" надто нудно,
бути "звичайним" надто важко.
Бути "як всі", занадто губно,
як "стадом" бути скажи, пляшко.
І не таке життя жадане,
Безліч пісень присвячені любові,
купа віршів, записаних думок.
Поем, листів, надісланих у крові,
і у яких до щастя був лиш крок.
І незбагненна кількість слів солодких,
От стука копыт серебряногривых,
взметают лишь искры,
стремясь только ввысь.
Их ноги крепки,
копыта из меди,
Давай заснемо на завжди,
давай заснемо ми разом.
Хай не прокинемся вночі,
хай стихне серце в унісон.
Хай душі стліють у пітьмі,
Я зламаю собі всі ребра,
розірву і шкіру і плоть.
Бо до серця дістатися треба,
зупиню - перестане колоть.
Відірву собі руки і викину,
Я мудростью никак не обделён,
мой разум чист, и с ним мои слова.
Талантом жить, писав, я одарён,
и я живу, как лунная сова.
Я искрою судьбы направлен дальше,
Я проткнул свою руку шилом,
и от боли ладонь занемела.
В настроении дико паршивом,
я не знал что она так умела.
Одно слово - как пуля навылет,
Ещё один день мною прожит,
а большего мне и не надо.
По ночам моё сердце всё гложет,
мыслей всплеск, ожидая парада.
И я на день, но ближе к чему-то,
