Максим Марков
Машина думок,
емоцій коробка.
Ніби храм без свічок,
лиш цукерки обгортка.
Порожній конверт,
Любов можна купити,
бо вона любить гроші.
Каміння і метали,
у кольорі, хороші.
І ніби восьме диво світу,
своєю вродою узяла.
У пастку серце з заповіту,
ніби у пути зав'язала.
Своєю посмішкою милой,
На кладовищі, між могил,
у свіжій ямі, на землі.
Хрестами всіяно де схил,
між давніх склепів у імлі.
Лежав і був, мов не живим,
Смотрели на неё влюблёнными глазами,
строили планы, говорили проще.
Едва язык держали за зубами,
вели беседы мы в еловой роще.
В моих был страх, в твоих полно надежды,
Я істерично радий,
усьому, що вже пережив.
Поганому й хорошому,
побачив і купу див.
Без них я не був би собою,
душа твоя очистилась від бруду.
Зі мною до світанку ти балакала,
і не зважала на слова дурного люду.
Не впевнений, що можу це все дати,
бажання всі пропалює судини.
Твій силует у темряві туманній,
дає надію на ясний світанок.
Твій погляд перший, чи останній,
жадаю більше, ніж сніданок.
І твоя посмішка, мов бритва,
І краще пізно, ніж ніколи,
та не скажу тобі тих слів.
Що мою душу, мов шипами,
кололи сотні довгих днів.
До твого серця не торкнуся,
Я на землі,
ти на орбіті.
Між нами відстань,
в сто надій.
Руки мої,
Она вскрылась сегодняшней ночью,
пока я так невинно спал.
Свою душу измучала волчью,
я с утра пробежал весь квартал.
Я избил полицейского в форме,
Я проткнул свою руку шилом,
и от боли ладонь занемела.
В настроении дико паршивом,
я не знал что она так умела.
Одно слово - как пуля навылет,