Каюсь (235)
Не було дня, коли не жалкував,
не було дня без долі каяття.
Себе до батареї прикував,
в палаючому домі забуття.
Пройшло немало часу, а я досі,
шкодую, що зробив у тяжку мить.
На битому я склі, а ноги босі,
стою і все не можу сльози лить.
Я перебрав себе, як пазли й лего,
зламав каркас зсереди пітьми.
Зафарбував у новий колір его,
згадав ті дні, коли були дітьми.
Всі сльози випив, і розбив слова,
закрив ворота в душу замок.
Тепер болить від туги голова,
і серце ниє від усіх думок.
Я кожну ніч молю собі прощення,
і кожен день по тілу плине яд.
У голові слова з простого вчення,
зібразися разом в холодний ряд.
Я спробую забути, що минуло,
і жити далі спробую не раз.
Та на душі печать, усе що було,
перетворив у тисячу образ.
Не було днів, коли не жалкував,
жодних ночей без долі каяття.
Колись я просто вгору крокував,
тепер кульгаю стежкою життя..
