Мар’яна Пильник
Вчуся в дерев –
виростати зі себе,
міцно стояти на землі, але тягнутися вгору,
не боятися віддати усе –
навіть якщо останнє і впаде так далеко,
завжди бути собою і знаходити власне місце,
*
шукаючи свого сліду,
перегортаю сторінки слів –
все менше синього видно
в їхній крихкій тіні.
Лише чорні галки на білих полях,
Слова проростають крізь контури тіл
і промовляють до Нього,
до Того, хто кличе.
І ти, мов трава,
немов сад,
здоганяєш себе на півслові,
За мушлею чорного кольору
ховаєш свою красу.
За кольором червоним
ховаєш наше кохання.
Із дня у день повторюєш мені своє ім’я, як молитву.
Осінь речей настає непомітно –
сірі будинки, закутані в светри надій,
шиї-антени простягнуті вгору
й небо пливе у листя жовтій воді…
Люди, як птахи, збираються в зграї.
Ми стрибаємо крізь прірви несказаного
у обійми днів
у світ,
як у потяг.
Тут крізь вікна вітер показує нам
пейзажі наших душ,
тиша..
ш ..
– шелестить безмовно листя по той бік.
Там ми усміхаємося самі у себе.
я торкаюсь до слів опівночі,
щоб ніхто не бачив моїх перетворень
і ось
мене майже немає -
я прозора, зникома.
Без тіла - без пам’яті.
Сонце пробуджувало квіти
і я відчувала як світанок
народжується у моєму серці.
Із спокою, що виростає всередині
повільно, але впевнено,
як перше листя..
Із цього спокою народження весни
можна так багато промовити.
Можна бодай трохи чесніше розповісти
