Мар’яна Пильник
Пливу до берегів Твого слова –
торкаюся його тіла,
дзвінкого, як літній дощ,
пересіяний через сито вечора
і
воно озивається до мене
*
шукаючи свого сліду,
перегортаю сторінки слів –
все менше синього видно
в їхній крихкій тіні.
Лише чорні галки на білих полях,
Із спокою, що виростає всередині
повільно, але впевнено,
як перше листя..
Із цього спокою народження весни
можна так багато промовити.
Можна бодай трохи чесніше розповісти
Піднявшись на вершину гори,
відпускай за вітром
всі сумніви й спогади.
Не залишай навіть слів,
бо вони найбільш оманливі.
тиша..
ш ..
– шелестить безмовно листя по той бік.
Там ми усміхаємося самі у себе.
Слова проростають крізь контури тіл
і промовляють до Нього,
до Того, хто кличе.
І ти, мов трава,
немов сад,
здоганяєш себе на півслові,
Ми стрибаємо крізь прірви несказаного
у обійми днів
у світ,
як у потяг.
Тут крізь вікна вітер показує нам
пейзажі наших душ,
така осінь як ця, не залишає вибору
і мовкнуть голоси слів,
ховаючись за власними сенсами –
тихо у печерах самотності обпалого листя,
голос твій заховався у їхній тіні..
та ти не вір жовтому мовчанню,
я торкаюсь до слів опівночі,
щоб ніхто не бачив моїх перетворень
і ось
мене майже немає -
я прозора, зникома.
Без тіла - без пам’яті.
За мушлею чорного кольору
ховаєш свою красу.
За кольором червоним
ховаєш наше кохання.
Із дня у день повторюєш мені своє ім’я, як молитву.
