Мар’яна Пильник
Від наших слів падали довгі тіні,
вони котилися від вуст до очей
і закривали своїми хвилями береги,
з яких ми щойно говорили один до одного.
Дороги цих слів потонули у пам’яті
і ось ми вже не в силі
Пливу до берегів Твого слова –
торкаюся його тіла,
дзвінкого, як літній дощ,
пересіяний через сито вечора
і
воно озивається до мене
Буває день, коли сяєш
ясніше за сонце.
Буває ніч, коли сльози твої
темніші за її тиху чорноту.
Та лише крок
поміж їхньою білістю та темнотою
*
Філософія втомлює –
вона забирає легкість,
вішаючи на плечі ваготу питань.
Філософія рятує –
вона дарує легкість,
Бути:
вдихати і видихати,
приймаючи в себе цілий світ
тут і зараз.
межа твоєї свободи така хитка,
що гойдаємося між «так» і «ні»,
вгадуючи словами –
де поставити кому,
просту і легку,
а де крапку,
цілишся в весну, а потрапляєш в війну —
руки пусті й серце шукає прихистку.
Що в цій землі?
Сієш зерно чи сльозу?
Смерть чорним димом малює вирви.
Зводиться дощ на горбатих вигинах хмар.
Краплі, як трави, ростуть на небесних стежках синьооких.
Із тіні серпня тихо надходить вона — осінь.
Речі, що ковтають простір
замість повітря,
стискають кордони життя
до одного короткого подиху
—
Слів немає.
Є лише крихкі уламки літер,
що розбиваються об тишу
від неможливості сказати.
Тепер говорять:
така осінь як ця, не залишає вибору
і мовкнуть голоси слів,
ховаючись за власними сенсами –
тихо у печерах самотності обпалого листя,
голос твій заховався у їхній тіні..
та ти не вір жовтому мовчанню,
Піднявшись на вершину гори,
відпускай за вітром
всі сумніви й спогади.
Не залишай навіть слів,
бо вони найбільш оманливі.
