Oleksander Dowbak
Пекло потихеньку тліє в кожному з нас,
Навіть у найдобріших, що звуться святими.
Ладне спалахнути завше і повсякчас-
Потрібен лиш стимул:
Іскра чи вітру вихор… от луснув дверима…
Дав строкача…
Дон Кіхоти і млини-вітряки
Вибираються до наступного герцю:
Латають лопатей щити
У формі видовжених трапецій,
І підлатують старі латки по серцю,
Які ще ти
Я – Піфія,
Оракул Аполлона.
Я розвіюю міфи, я
Даю правді виговоритись, нехай без мікрофону,
Нехай при неперебірливих слухачах
Від Нубії до далекої Скіфії,
Наші шафи набиті скелетами,
Поштові скриньки заповнені вщерть
Забутими листами. Не золотими еполетами
Прикрашені наші старі мундири. Хвостами,
Полишеними скаженими кометами,
І зір на небі всього вже тільки чверть!
Марконі тут залишив батькове радіо,
Едісон – братові лампи,
Бізонячі шкури - від Натті Бампо…
В цього закамарку крихітний радіус,
Не раз пом’ятий бампер.
Є дещо, вочевидь, пам’яттю вкрадене,
Хтось зібрав наші долі до купи
І визначив маршрут,
Щось окреслив наперед, але доволі скупо,
Достеменно виписав кашрут
Натягнув свого намету
Вже чути як в зимові, здавалось непробудні, сни
Тихеньким дзюркотінням юнь весни
Просочується, щоб згодом перейти у гамір літа!
А там і осінь не мине. Ошатна. Стигла. Світла.
І птахи перелітні
Подадуть сумні свої нам голоси.
Вельми правдоподібно,
Що ми не ті, за кого себе видаєм.
Ні, ми зграбні і здібні,
І часто навзаєм,
Беремо більше ніж віддаєм,
Розуміємось краще на сріблі,
Ми уклали мирні угоди і конкордати,
Роздали ґлейти і булли,
Інколи без вказання імені і дати,
А згодом й забули
Як пси місця ними закопаних кісток.
Між «втратили» і «здобули»
Persona non grata
Пророки у вітчизні своїй;
Запроторять за грати
Щойно з’явишся в ній
І будуть веселі танці грати
На могилі твоїй
До нас, в таку далеку тмуторокань,
Давно вже не зазирав поштар. Не через втому
Чи зайнятість. У нас немає нарікань:
Ніхто нам не пише на нашу адресу і номер.
В довіднику ми прописані, поглянь,
дрібним шрифтом, кілька слів в останньому томі!
