Павло Мовчан: Все стихи поэта

Все стихи Оригиналы Переводы

« ‹

…

59 60 61 62 63 64 65 66 67

…

› »

Бетон

На попелище власних літ

і на спустошене дворище

щось надить… надить… Пам’ять, рід?

Чи здичавіле гробовище?

Скрізь лобода та кропива,

якась чужа трава — в коліно…

Печальна пам’ять родова

Павло Мовчан

Болить

На відстані все неподільне і чисте…

Золотоноша-хмара точить мед.

Вже стало склом окапинясте листя

і порохом сльозиться пташки лет.

На відстані село площиниться поволі,

і клопоти його тобі давно чужі,

як гребінець, який ти загубив у полі:

Павло Мовчан

“Непроминальний світ не розчиняє двері”

Непроникальний світ не розчиняє двері:

гну погляди прямі, б’ю пальці об граніт,

лиш сухо шелестять дерева костопері,

повітря нерухоме твердіє, наче лід…

І костяна стіна укопаного лісу

розступиться на мить і вглибині замкне.

Рукою відгорну я димову завісу:

Павло Мовчан

Порох

В крупинці кожній — прах життєвий;

і перехрестя всіх віків

в істоті кожній, в кожнім дневі

вся сума проминувших днів… і порохів…

Минулого не підрихтуєш

своїм теперішнім знанням…

Потужно б’є життєвий струмінь,

Павло Мовчан

При березі

Вода в ставку блищала запитально:

навіщо ліс згущає клейкоту?

Дерева відбивались не дзеркально,

а нурилися листям в тісноту…

Рибалка в дно впирався головою,

сорочку жабуринням зеленив,

і покліпом малюнок цей стирався,

Павло Мовчан

Золоті копальні

На заході скарби золочені вогніють,

їх щойно добули з копалень літніх днів;

жарини ластівок, в повітрі безліч ліній

прокресливши, згасають в осмерклій глибині.

Скресають плями дня, спливаючи, мов крига

на схід, назустріч ночі спливає битий час…

Повільно дотліва сторінка літня з книги

Павло Мовчан

Погляд крізь магічний кристал

Чаклун безвухий та облудний

крізь камінь пильно прозирав,

і бачив жовтий степ безлюдний,

сухий курай, щетини трав.

Серпи іржаві, роги смерті,

квадрати, кола та хрести,

і б’є пісок з джерел роздертих,

Павло Мовчан

Відбиток І

Ці віддзеркалення, як натяк на життя,

на заплощинне, заприсутнє, інше…

де води вод незрушені стоять

і де душа співає голосніше…

І так затято дмухав в і н на скло,

і посміхавсь улесливо відбитку,

немов за ним щось зриміше було,

Павло Мовчан

Відбиток ІІ

Безглуздя самоти — це мимрення під ніс;

це — чути лиш себе, до себе ж обзиватись,

немовби голос твій в с в оє кубельце вріс,

повітря ж надовкіл намощене, як вата.

Виходить з себе в ніч, виходити в астрал,

вертаючись назад у страсі на світанні,

і вмощуватись в плоть, цідитись крізь кристал

Павло Мовчан

“Тінь чиста, прагнучи сполуки”

Тінь чиста, прагнучи сполуки,

летіла, розпростерши руки,

щоб в полі перейнять мене, —

в шовковій оболонці звуку —

ядро ж у неї кам’яне…

Вона швидка, як світ, широка, —

летіти буде, ще допоки —

Павло Мовчан

Колесо

На тлі зеленого малинові колеса

мелькочуть, наче відблиски млинка,

повільна хмара прогинає плесо,

зникальна хмара біла і важка.

Люби цю мить вповільненого часу,

від колеса стрімкого відречись,

що було луком зігнуте у страсі,

Павло Мовчан

Райдужна брама

Хтось в райдугу ввійшов ген там на косогорі,

і одяг спалахнув на плечах, і погас…

І стала, наче дух, та постать геть прозора,

спинилася на мить, щоб спалахнуть ще раз…

І відблиск залишивсь яскравий у повітрі,

та ти його втягнув очима в свою кров,

зостались струменіть лиш кольори тендітні,

Павло Мовчан