Погляд крізь магічний кристал
Чаклун безвухий та облудний
крізь камінь пильно прозирав,
і бачив жовтий степ безлюдний,
сухий курай, щетини трав.
Серпи іржаві, роги смерті,
квадрати, кола та хрести,
і б’є пісок з джерел роздертих,
яскраво б’є до сліпоти…
Там Шамбала… пустеля Гобі…
Безвічна вічність там десь, там…
Жарина, жевріюча в лобі,
веде його в кристал, як в храм.
І бачить він чотири раси,
Єноха мову чує він,
що неземним лунає гласом
з колишніх єрихонських стін…
І бачить він першолюдину
ще безтілесну, світляну,
безпам’ятну і безпричинну,
всезрячо-знаючу, одну…
Витягував кристал чаклунський
прасвітла прожилки з очей,
що кров’ю вже давно загускли
в тілесній глибині ночей…
З глибин свідомості та зору
з єства висотувався час;
кривавився кристал прозорий
і, мов жарина, розпікавсь…
А в очі входила досвітня
імла студеним промінцем;
ставав кінцем початок світу,
першопочаток же — кінцем…
***
