Антонич Богдан-Ігор
Не думай! Спи! Думки — отрута щастю.
Цвітуть дві тіні — дві лілеї чорні.
Не думай! Спи! До всіх скорбот причасний
і так усього в думці не обгорнеш.
Прощаючись із спомином останнім,
що тінню вихиливсь з-за яви краю,
в солодкім марнотратстві почуваннів
Долоні сну в весінніх сінях
лягли на струн прощальнім шумі.
В твоїх очах блакитна сутінь.
Не дно кларнета — дно задуми!
Мов зустрічі давно забуті,
подертий шовк твоїх левконій.
Мембрана пам’яті найтонша,
не пропустивши світла, дзвонить.
У ванні короп золотистий
плюскоче, наче з піни панна,
і в куряві рожевих іскор
кружляє веретеном ванна.
Мідниця ранку повна піни
із мила сонця. Миють хмари.
На сім ключів замкнулись сіни,
Фіялки й телефонна трубка
заворожливим сяйвом кличе,
і місяць, мов червона губка,
змиває попіл дня з обличчя.
Слимак з ебену, темна мушля
і вухо ночі — лійка чорна,
і пахощі духмяні душать,
Червоне золото тюльпанів
на сірім сонці — танці з лика
і механічний сад мелодій,
де в чорних дисках спить музика.
Металу в’язень — людський голос
засуджений в кружок порожній,
і світу в’язень — людське серце
Червона молодість півоній.
Яка краса! Яке п’яніння!
Візьми моє чоло в долоні
й оборони, моя весіння!
Бо переслідує крізь морок, —
ще крок, ще крок, мене поцілить
мій друг найкращий і мій ворог
Зелені сутінки. Гвоздики —
посли весни. П’яній до краю!
Який цей світ знов став великий!
І знов твої листи читаю.
Вгорі зелена яма світла,
ядро — гвоздика електрична.
Ні, ми до того ще не звикли,
Пора троянд спізнилась, сестро,
так довго ждали, аж приходить.
На милі сонця, світла верстви
розміряно і землі й води.
Хоча це світло надто кволе,
хоч надто рано й сніг упертий,
ощадне сонце й зелень гола,
Настурцій ніч і ніч конвалій
Пливе музика радієва.
В саду тривожний жду – ніч палить –
тебе, далека зоре, Єво!
Карузо ночі – тенор місяць
у скриньці радієвій кличе.
Для наших дум замало місця,
За тло — блакить. В ній щиглі і кларнети.
Схилився явір над водою. Коні
і кругле сонце золотим браслетом
заплетене у кучері левконій.
І мох вогню, і вітру ясний галас,
і буря світла на води дзеркалах,
мов зламана веселка, що упала
Кінчаючи цієї книги
співні, п’янливі сторінки,
не думай, друже, що у них я
горіти зможу крізь віки.
Із поривань, натхнень, одчаю
останеться лиш попіл мрій.
Бо ж пам’ятник крихкий лишаю
Вилітають — лиш стопи дзвенять,
аж майдан задрижав, розспівався.
Наче курява, стукіт піднявся,
мов туман, коли вітер шугне,
буря кроків пливе взапашне,
промінливе повітря та гне
по дорозі усе, мов солому.
На піску, на камінню дзвінкому
