Антонич Богдан-Ігор: Все стихи поэта

Все стихи Оригиналы Переводы

1 2 3 4 5

…

› »

Дім за зорею

Струмує гімн рослин, що кличуть про нестримність зросту,

і серцю, мов по сьомій чарці, невисловно п’янко.

Від’їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем.

До інших зір молитимусь і інших ждати ранків.

Набрезклі пуп’янки бубнявіють в клеїстій піні,

як зорі до рослин, зустрівшись в поцілунку, липнуть,

і крізь лійки фіялок ніч фільтрує чар весінній,

Антонич Богдан-Ігор

Дзвінкова пані

В’їжджає віз на третю греблю ночі. Хто нас, вітре, кличе?

Чи скоро вийде нам назустріч білий схід, мов олень з бору?

І ти для мене дивний, і я сам для себе таємничий.

Мій віз, мов птах, два крила куряви здіймає з вітром поруч.

Дай карти, пані квітня, карти дай і ворожи з долоні!

Я їду в радість дня, я їду в смуток ночі, чуєш, серце?

Ех , ти не чуєш, ні! Тож граймо в карти! Заколиш на лоні

Антонич Богдан-Ігор

До гордої рослини, цебто до самого себе

Широкоплечі пні. Черва і червень.

З погаслих зір срібляве порохно

обсипує дубове листя. Дно

підземних рік. Тремтять рослинні первні.

Хмарин хустина на обличчі неба.

Співає сонно гімн гниття черва.

Заранній лук мов сонячна брова.

Антонич Богдан-Ігор

Посли ночі

Причалив човен сонця в пристань — у вікно на дубі

і кинув на прощання сім червоних весел.

Стовпи струнких тополь підперли небо. Мовкнуть губи.

Прийшли посли від ночі. Чи поїдеш, юний тесле?

Де соковиті грона зір плекає брат твій — ідол

у винницях на хмарах, у саду із плахт плавучих,

коли калина ввечорі засмаглюється блідо,

Антонич Богдан-Ігор

Молитва за душі топільниць

Ми — зводники дівчат, коханці перемовні,

ми, що любок міняли, мов квітчасті мушлі,

за тих, що нас поїли дурманом любовним,

за наших жертв молімось, нещасливі душі!

На дні слизький і мокрий місяць — шлюбний перстень,

і сонце тут холодне, мов загаслий камінь.

Танечниці підводні, наші давні сестри,

Антонич Богдан-Ігор

Руно

Поїдемо удвоє по закляте руно.

З долоні вітру, що прощався з нами, грудка

погаслої зорі упала, мов дарунок.

Вперед! Сім миль кохання і остання — смутку.

В завії образів поезія і буря.

Дороги стрічка зв’язана у сонця вузол.

Клонюсь тобі, о пані кучерявих куряв,

Антонич Богдан-Ігор

Золотоморе

Йде дощ малин. Племена бджіл шаліють. Струни світла

поторгані. Приїхали посли з золотоморя.

Квартет долонь — два спутані акорди. Мряки мітли.

В червоний ягід дощ в’їжджає білий кінь. Про зорі

мовлять посли, та їхня мова нам незрозуміла.

Колись давно співала неня про золотоморе,

підводне царство, де ночує сонце в білих віллах

Антонич Богдан-Ігор

Дві глави з літургії кохання

Твій усміх має спокій квіту,

бо суть тобі дана й відкрита:

цвісти й горіти, в пустку світу

з красою йти, щоб краще жити.

Щоб жити краще, ширше, вище!

Антонич Богдан-Ігор

Країна благовіщення

Завія зЕлені, пожеже зЕлені,

і квіття курява, і солов’їні схлипи.

Столи весільні — ох — столи не встелені,

і бджіл тьма-темрява, і молитовні липи.

В ромашок спів слимак дороги ввився круто,

і ранку кіш, що в ньому птаха — сонця помах.

Задума — не задума, смуток і не смуток,

Антонич Богдан-Ігор

Поворот

Вернувся я, де вільхи й риби,

де м’ята, іви, де квітчасті стіни;

і знов цілую чорні скиби,

припавши перед сонцем на коліна.

Ой, похилилось надо мною,

як мати понад сином, полум’яне.

І знов мене земля напоїть,

Антонич Богдан-Ігор

Хати

Хати, немов гриби червоні,

ростуть під вітром буйновійним.

У черепицю дощ задзвонить.

Моє село, ти ще спокійне?

По давніх війнах, що минули,

в лісах багрових виють лиси.

Ще люди заграв не забули,

Антонич Богдан-Ігор

Дахи

Оте село у вільхах і ліщині,

де на дахах червона черепиця,

загорнеш, наче в плахту, в небо синє

та молодість загорнеш в таємницю.

Калинову чи пам’ятаєш кручу,

де пастухи в криниці сонце поять?

Напишеш повість: вечори пахучі,

Антонич Богдан-Ігор