Віталія Бабущак
А ми живем. Живем. Ну, як усі.
Кидаєм погляди на гарні груди...
А ми живем, ми, як-не-як, а люди
Й шукаємо відради у красі.
Я сьогодні не можу, не хочу заснути.
Розплести б свої коси і плаття вдягнути,
Силуетне, червоне, як фенікса крила, —
Я такого ніколи в житті не носила.
Вона, як міцне вино, непомітно п’янить.
Багато говорить і мало ночами спить.
Її тонкі зап’ястя пахнуть, як літні квіти,
І коли на серці кепсько — з нею хочеться жити.
Поглянь... Підніс люстерко і усміхнувся.
Іній, густий та синій, усівсь на дівочії вії.
Ступив до неї, аж раптом і сам незчувся,
Як погляд упав на губи, єство все чекало дії.
По землі туман розтягнувся вдаль,
В полі міни принишкли і ждуть,
Тут взамін пшениці ростиме сталь,
А із сталі хліб не печуть.
