Тетяна Дагаєва
Ще зеленіє листя клену,
Хоча помітний жовтий лист.
А вітер віє, як шалений,
Бо є до цього в нього хист.
І жовте листя облітає:
Було ще тільки - і нема.
Пробач, прости, образи відпусти.
Чужі думки нелегко осягнути.
Щоразу, коли спалюєш мости,
Залиш хоч шанс минуле повернути
Борись, змагайсь, не плач , як обпече.
Педагог-педагог, наче маг, наче бог,
В кожну душу ти хочеш частину своєї укласти.
Та душа не одна, ви із нею удвох,
Але іноді хочеться крила у відчаї скласти.
Де узяти тих сил? У дитячих очах,
В ніжних паростках знань,
Немає часу на життя.
А завтра може не настати.
І марним буде каяття,
І все з початку не почати.
Сьгодні іншим ти віддав,
Листя, листя - жовте, зчервоніле...
Наче з птицями зібралося у вирій,
Наче ген хотіло полетіти
Та не мало крил і впало на алеї.
Ще учора з вітром гомоніло,
А сьогодні він самотній виє,
Нам відкрила щедра осінь кошики гостинні.
Стали дні холодноросі, срібнопавутинні.
Пустотлива, норовлива, справжня жінка наче:
То під сонечком щаслива, то з дощами плаче.
То танцює безупинно з вітром вальс по кругу,
То запросить на гостину заметіль- подругу.
Холод на вулиці, холод у серці.
Думка із думкою сходяться в герці.
Думка із думкою ходять по колу.
Так, як раніше, не буде ніколи.
Так, як раніше було, вже не стане.
Рай на землі ще не скоро настане.
О, як же нам набридла ця зима!
Не та, морозна, щира і завзята,
А холод під прицілом автомата,
І болем переповнена палата...
Скоріше б вже закінчилась зима.
Хтось скаже: " Я нє воін, што ти!
Єсть бєзопаснєє мєста"
Хтось скиглить, що нема роботи
І що зарплата вже не та.
Шука шпарину за кордоном -
"Ви тут воюйтє, я вєрнусь"
Не хочуть слова укладатися в рими,
бо серце щоразу вмирає від жаху.
Ми молимось разом, ми разом із тими,
хто серед руїни без їжі й без даху.
Ті сім'ї на фото, щасливі ще вчора,
сьогодні шукають : аби ж то живі!
Роки постукали у хату,
Я не змогла сказати: зась!
Я не посміла закричати:
Чекайте, ще не нажилась!
Ще не була, ще не любила...
Лиш гіркий присмак каяття:
Навалилася на плечі сіра втома.
Сірий ранок, сірий день, безсонна ніч.
Ти закрив на хвильку очі: як там вдома?
Та зустрівся із війною віч-на-віч.
Серед попелу розквітли перші квіти.
