Тетяна Дагаєва
Роки постукали у хату,
Я не змогла сказати: зась!
Я не посміла закричати:
Чекайте, ще не нажилась!
Ще не була, ще не любила...
Лиш гіркий присмак каяття:
Не хочуть слова укладатися в рими,
бо серце щоразу вмирає від жаху.
Ми молимось разом, ми разом із тими,
хто серед руїни без їжі й без даху.
Ті сім'ї на фото, щасливі ще вчора,
сьогодні шукають : аби ж то живі!
Хтось скаже: " Я нє воін, што ти!
Єсть бєзопаснєє мєста"
Хтось скиглить, що нема роботи
І що зарплата вже не та.
Шука шпарину за кордоном -
"Ви тут воюйтє, я вєрнусь"
Навалилася на плечі сіра втома.
Сірий ранок, сірий день, безсонна ніч.
Ти закрив на хвильку очі: як там вдома?
Та зустрівся із війною віч-на-віч.
Серед попелу розквітли перші квіти.
Ходить Щастя босоноге,
по підлозі тупотить.
Залунав сигнал тривоги,
Щастя злякано тремтить.
Заховалося в кімнаті,
притулилось до стіни.
Пробач, прости, образи відпусти.
Чужі думки нелегко осягнути.
Щоразу, коли спалюєш мости,
Залиш хоч шанс минуле повернути
Борись, змагайсь, не плач , як обпече.
Нам відкрила щедра осінь кошики гостинні.
Стали дні холодноросі, срібнопавутинні.
Пустотлива, норовлива, справжня жінка наче:
То під сонечком щаслива, то з дощами плаче.
То танцює безупинно з вітром вальс по кругу,
То запросить на гостину заметіль- подругу.
Крокує Україною Весна.
То тут, то там її помітні кроки.
Там з гір бурхливі котяться потоки,
А тут вже дні погожі і ясні.
І все живе всміхається Весні,
І хоче жити, і втрачає спокій...
Шматочок блакитного неба
Заплутався в сонних гілках.
Здається, що лише для тебе
Співає закоханий птах.
І перше ранкове проміння,
Як символ омріяних змін.
Ще зеленіє листя клену,
Хоча помітний жовтий лист.
А вітер віє, як шалений,
Бо є до цього в нього хист.
І жовте листя облітає:
Було ще тільки - і нема.
Холод на вулиці, холод у серці.
Думка із думкою сходяться в герці.
Думка із думкою ходять по колу.
Так, як раніше, не буде ніколи.
Так, як раніше було, вже не стане.
Рай на землі ще не скоро настане.
Педагог-педагог, наче маг, наче бог,
В кожну душу ти хочеш частину своєї укласти.
Та душа не одна, ви із нею удвох,
Але іноді хочеться крила у відчаї скласти.
Де узяти тих сил? У дитячих очах,
В ніжних паростках знань,