Nazarii Deineka
Обвінчаний із морем дож
Пив каву на веранді
І білолиця жінка в спальні
Вдихала в сиве тіло жар
Мій доже, хай я й не вода
Хай хвилі мóї закордонені душею
Вона згадає знову нас
У тихий час, в самотній час
Коли вітри та буря враз
Здіймуться із гори Парнас
І вдарять землю, на якій
Зійшлися двоє, щоб вночі
Слова набувають значення
В хвилини мовчання
Коли простір туманить бачення
А форми швартують причально
Коли тіло на місячнім світлі
Вкриває розм'яклий мармур
Слухай, там холодно, за межею тепла
На кордоні кімнати та ліжка
Там хмари формуються в нетрях нутра
І шкіра застигла як свічка
Лишайся, серед безмовності мов
Де кожен порух — трактатом
Вже неважливо, що літні зливи
Візьмуть з собою сухість полотна
І вітер з ними, гнівний та безсилий
Нестиме полем висмілі слова
За ними ти тремтітимеш прекрасна
І підлий сон зірветься в унісон
