Надія Ковалюк
Журилось сонце – жовтощокий сонях
у павутинні, сплетенім із хмар.
Я так хотіла у твоїх долонях
журбу сховати, але ти – мовчав.
Зірки з’являлись – немовлята ночі,
від доторку її чарівних крил.
Я почуття, мов зорі,непорочні
Я ще люблю…на превеликий жаль…
Забути не змогла, чи не зуміла…
І знову біль, немов струни скрипаль,
Торкається і надриває тіло.
І спогади…заміщують думки,
Гортають за сторінкою сторінку…
Десь є щасливі люди, та не ми…
Будує ніч для неба свій гарем
Із зір-іскринок, вічних полонянок,
Що мерехтять, як тисячі знамен,
Аж поки їх не викраде світанок.
Виконують громи небесний хіт,
Симфонія дощів мене чарує…
Як лицарі, збираючись в похід,
На годиннику – осінь, в руці – телефон:
абонент тимчасово відсутній,
а життя по хвилині стікає з вікОн
і дощем розмиває майбутнє.
Своє небо мені ти кидаєш до ніг,
ходиш слідом і дихаєш в спину,
і щезаєш раптово, немов перший сніг,
В полях України, далеко-далеко
Де сонце ховається в житі,
Від суму і туги вмирала Лелека,
А їй би ще жити і жити.
Загинув коханий в холодному краї
Де люті вітри-буревії.
Без нього-і зорі на небі не сяють,
Без нього і крила німіють…
Блукають серця у складних лабіринтах
Із гострим бажанням: горіти, любити.
Прострілені хмари стікають дощами
І їм неважливо, що коїться з нами.
Десь там у пустелях сховалося літо,
Ще мить – листопади засиплять пів світу.
А ти своє небо схиляєш так низько,
Ну от і все…подай-но запальничку.
І з спогадів зроби мені коктейль.
Любов до тебе – жевріє як свічка.
Вона святкує свій останній день…
То скиглить, то несамовито б’ється
Як в клітці птах, що зроду не літав…
Ти так уміло доторкнувся серця,
Шукатиму до щастя я свій путь,
До справжнього, до самого земного.
І стрілки на годиннику завмруть…
Сьогодні-день народження у Нього.
Я серцем напишу йому листа,
Якому не дійти до адресата.
Мені на це не вистачить життя-
Між нами точок доступу нема…
А час шматує серце на частини.
Що може бути гірше, ніж ота
проклЯта вада – звичка до людини?
Настане день і я повірю в те,
що ми занадто різні паралелі,
і щоб знайти ворота у Едем –
Я повернусь…ти чуєш…повернусь!
Весняними квітучими садами.
Коли дощами досхочу нап”юсь,
Разом із перелітними птахами.
Зів”ють лелеки гнізда на дахах,
І роси будуть марити світанком.
Коли запахнуть яблуні в садах,
Хороший мій, далекий мій, не мій…
Твої долоні ще для мене рідні.
На серці досі віє буревій,
Не розтопились ще сніги тогідні…
З надією збудовані мости
Стоять до мого серця непорушно.
І на душі ще досі тільки ти.
Ще пам’ять минулі обрАзи колише,
та я не шукаю вбиваючих слів –
вони найколючіші і найстрашніші,
коли вимовляє їх той, хто любив.
Я знаю слова – смертоноснії стріли,
що замість мішеней влучають в серця,
злітають із вуст, обпікаючи тіло,