Артур Саковець
Сидів диявол і читав вірші
Читав вірші мені на вухо
А ті слова уже і не лихі
Та чомусь у горлі стало сухо
"За ким ідеш й чому сумуєш?
Та втікати знов не смій"
Невиліковно хворію тобою
І мареннями стали твої силуети...
Ти увірвалась у серце такою ж порою
Коли кохання словами постали поети
А ти не така — лікуєш й не вбиваєш
Хтось стеблом увіткнув троянду колючу
В менш чарівне серце — пробив його наскрізь
І як на цвіт поглянути захочу
Чую шепіт кровний: "Благаю, зупинись"
А ті пелюстки такі чудові, пурпурові
І як ж не глянути хоч на однесеньку із них?
Зіграй на струнах мого серця
Оту мелодію "люблю",
Бо лиш коли чую воно б'ється
Й тримає іскорку вогню.
Відай опалі всі ті сльози
Я їх з'єднаю у водопад.
І в цих долоннях протиріч
між спокусою й стражданням
стояв із тінню пліч-о-пліч,
з якою не зійшлися ми в бажаннях.
І хоч обрав я все ж останнє
за спиною лишив гріх:
І сяйво не від полум'я вогнів
Мене голубило й тримало
Та у долонях досі ще не догорів
Останній звук мого трагічного фіналу
І як у цьому світі існувати може
Самотня випалена осінь
Завмерлими лишилися гілки
Кожен все обійм благанно просить
Та ніхто не знає як же їх знайти
Забуті колії, трамваї
Це просто дощ чи взірець свободи,
Такої ж чистої як крапелька роси?
А за ним все блискавиця ходить,
Бо лише він знає куди йти.
Ти так старанно вабиш сном
Вдивляючись у небо, море я побачив
й інше небо — ще більш чарівне, аніж те.
А над морем п'янкий туман стояв неначе
ось ось мене з собою забере.
Не треба крил: я хочу лиш вдивлятись
А за вікном закохані птахи
Сиділи мовчки на обірваному дроті
А хтось ще досі мріє про казки
Коли на дворі все затихло від любові
Поміж ліхтарів, що більш не загорять
І старих дерев, що завжди дарували спокій.
Втонула, сонцем вишитая гладь
І я тону, бо навряд чи вже здоровий
Під тим, що так ненавидить хотів,
Троянд зрадливих пелюсток
На покривалі вій тугою заколишу.
Йому весь цвіт відкинутих казок
Я на повсякчас залишу.
А ти любись, танцюй, співай —
Зумій знайти собі оману.