На Касіяна – поспи, не вставай рано. Двері на запорі, останній день зими на дворі. В рік високосний, Касіян дивиться скоса. Людей не любить, поглядом губить. Звідки його образа? Й не скажешь відразу. Той пихатий (тарганів йому в хату!) шістнадцять віків як не витяг з ріки, рибалку що тонув. Був зайнятий, вітри дув. А Микола святий в житті був простий, витяг бідолаху, віддав свою рубаху. З тих пір хрещені, д’яками вчені, шанують Миколу, а Касіяна – ніколи. От і лютує Касіян (чи він родом з росіян?). Тягне довгі вії, заглядає у вікна з надією. Боронь, Боже, бути з ним не на сторожі, погляд піймати, навроченим стати. До світла краще (ледарям це миляще) тулитися до пічки, переймати панські звички : як не спати, то в карти грати; як до роботи не сісти, то поїсти; як дітей не вчити, то ляси точити; як не мишей труїти, то люльку запалити.
Господар хати Юхим за вдачею не був лихим. Вірив у прикмети, не тринькав монети. За сезонним фахом лагодив шафу. А серце щось не на місті, шлунок не просить їсти. Ще й сон дурний наснився, що Касіян у двір вломився. Лячно аж до крику побачити люту пику. Вигадують байки про минуле … ой, чия це постать промайнула? У пса на дворі нова будка, і він не піддається смутку. Завмер Сірко, а у курнику ґвалт:«Ко-ко-ко!». Там постать у простирадлі хапає курей безпорадних. Кидає у чувал, туди й півня сховав. Страшна істота, ні носа ні рота. Тільки блищать очі, до чужого охочі. Може то Касіян так карає христіян? Та шось з простирадла під чує собака кінський піт. І усе у цій статурі стало псу знайомо до дурі. Це ж чорнявий Яків, що ловить раків, на ярмарках краде, живе хто зна де. Пекла так боїться, як жаба криницю. Тепер знайшов привід одягтися як привід. Якби не собака, що вкусив його за ср*ку, той молодик з птицями б зник.
Тепер той вільний художник приклада до ран душі подорожник, кури врятовані шлють Сірку поклони, Юхим позбавився забобону завдяки освіті та самогону.
