vasylenko .ko
І вдома ніби (та не вдома)
Обличчя втомою близькі
Покори повної низькі
На схід відвішують поклони
За тих ,хто втратився колись,
Допоки я в найменшій мірі
Волос густая светлая копна
Лишённая младенческого блеска,
Вескам как будто над ушами тесно,
Ресничек малость никнет без следа.
Бровей плешивые скупые дуги
Дрожи, мой милый блюз,
Тянись медовой струйкой,
Звучи, пока живу,
Звучи, пока я буду.
Гори, мой томный! Ну!
Плетись, как поцелуи,
Блестит небольшой уголок-
Уромок черты разумной
На дне еще полной урны.
Таков его в жизни урок.
Бледнеет холодная сфера,
Я боли оды петь готова,
Но ты не думай, а пойми.
Что тут, меж прочими людьми,
Мой образ-мученика соло
Казалось каждому, как жаль.
Історія оця не справа дня.
За всякий гріх чекає нас платня.
Людині часом за власну скверну
Плати нічим, простіше вмерти.
Моя земля і чесний люд,
Довольно больно быть пустой,
Быть просто тленной оболочкой,
И угнетенной красотой
Блистать пред взором ясной точкой.
К тебе все тянутся рукой
С надеждой трепетной согреться,
В морозних обіймах вітрів,
Як вияв осінньої вдачі,
Холонуть,хоч завжди гарячі,
Долоні в кільці рукавів.
І з неба крутих куполів
“Кто этот “он”, в стихах твоих?”
Мне часто говорят и кстати
Так сложно отвечать, ведь стих-
Лишь связь, где “он”... Пойми, читатель,
Никто из “он” не жив, не жил,
Никто не знал меня и впрочем,
Ти знак мені, здавалося, лишив.
Якусь свою інтимну таємницю.
Чи, може, ти того і не робив?
Я маю своє право помилитись.
Чи, може, то лиш вигадка, скажи?
Над бісові любим містом
Не можна блистіти зіркам.
В нім смогові комина,дійсно,
Мов чорний вузький рукав.
Тут сукні не личать панянкам,
Та це лише їхня провина.
Корень привычных бед -
Древо унылой пытки.
В меру жестокий бред,
Но перебор для шутки.
Осы танцуют гавот,
