Ідол Рода
Історія оця не справа дня.
За всякий гріх чекає нас платня.
Людині часом за власну скверну
Плати нічим, простіше вмерти.
Моя земля і чесний люд,
Вісі душі, що на ній живуть-
Ми знаєм, що є “для” і “від”,
Повір'я плодимо на світ.
Де ідолів зросли могили,
Боги язичницькі лишили
Для тих, хто їх крізь товщу літ
В серцях зневірених зберіг,
Знання таємні, що вже завтра
Дитині- казка, діду - правда.
Той страх людський і їхня віра
З богами вічними згоріла,
Та є в цій пастві одиниці,
Що давні знають таємниці
Про зело, води і про твар,
Що всякі душі - то товар,
Така собі одна з валют.
Про це в нас мову не ведуть.
На світі дурнів не бракує.
Таких могила лиш лікує.
Як слово віще повз кожух-
Пильнуй, бо лишишся без вух.
Жадоби гірше лиш пиха.
В такого доленька лиха.
Тут, кажуть, був один ледащо,
До мудрого попхався в хащу.
І просить в діда шось таке,
Що дівку з розуму зведе,
Ну а самому щоб завжди,
Не знати горя і біди,
Щоб силою, усякий вірив,
Він рівнею здавався звіру.
Дідо каже: - Сам хоч знаєш,
Як з тим жити коли маєш
Все й відразу? Ти не перший.
Пантеон не перевершиш.
Ти й до мене йдеш без шани,
Як ти з вічними богами
Будеш гідну мову вести?
Це ж бо справа смерті й честі!
-Знає кожен, діло ваше-
Тут точити баляндраси.
Цю промову пропусти
Та пояснюй “що” й “куди”! -
Гарячково каже хлопець,
Та й забув, про що сам просить..
-Своє місце, внуку, знай!
Доля часом, як нагай.
Та на них пинять не треба,
Все залежить лиш від тебе!
В гущу лісу йде дорога.
Край дороги постать Рода.
Підійти до неї треба,
Звідти дивишся на небо.
Три май сяючі зірниці-
То богині рожаниці.
В них своє добро проси,
Щось в дарунок приниси.
За терпіння і покору
Діви справдять твою волю,
Якщо будеш того вартий,
Бо як ні, то справа марна.
До землі схили поклони,
Щиро дякуй і додому!
Якщо стрітиш ясну Живу,
Значить, дуже пощастило!
Біля броду знайдеш Мору
Не побачим тебе знову.
(Хлопа трапив переляк,
Говорити всяк- мастак.
А коли багато просиш,
Твоя плата то не гроші)
-Може, дідку, як завжди,
Оберіг якийсь даси?
-Не доводь мене на гріх!
Мізки-кращий оберіг!
Не ходи си на біду!
-Може, справді, не піду…
Та й побрів собі додому.
Нудно вештатись самому.
Спати? Як тепер заснеш?
Щастя близько. Сам, як пес,
Лиш скуліти і гарчати…
Словом, нічого втрачати.
Та й пішло теля у ліс,
Що знайшлося, те й поніс,
Все зробив як мовив дід:
Род, дорога, зорі, брід…
Страху й слід простив німого.
Був, вернувся - тай нічого!
Йшов ніким, ніким прийшов.
Злий побіг до діда знов:
-Твоїй мамці в тому світі
Нікуди буде подітись!
Ти мене за кого маєш?
Я, старий, тебе питаю!
(Дідо дивиться й мовчить.
Ще б одну єдину мить…)
-Тьху* (Точнісінько в казан)
-Майся, синку! Далі сам!
Щойно хлопець за поріг-
Дід на небо, потім в сміх.
-”Далі сам”? Як сам, то сам! -
Добре, дідку, по рукам!
Всякий бруд під злим чолом,
Й поза очі - то прокльон.
Цілий день не мав си місця,
Чарку випив грамів 300,
Суть Дажбожу пережив,
Нічка- в ліс. Для того й пив.
Йде той лісом. При дорозі
Думу править постать божа.
Род сидить і вус мотає,
Все він бачить, все він знає.
Сумно дивиться на зірку:
-Знову впала… Як їм гірко…
В тишу млісну, пісню божу
Криком вдерся наш небога:
-Я вас бачу! Всіх там знаю!
І в останній раз питаю!
Буду мати те і те?
Ви кажіть там! Айно? Нє?
Так і знав, ви -просто казка,
Краще б в церкву йшов на Пасху.
Вір тепер собі народу!
(Пнув ногою ідол Рода)
*Вовчий вій, нестерпний дикий*-
Знак Сімарглів (значить лихо).
І за честь своїх сестричок-
Чесних мудрих Рожаничок,
Хорс засяяв, місяць зблід-
Це страшних віщує бід!
Богом є нічних світил
Сонця брат, Сварожий син.
Бог перевертнів нічних-
Хорс явився, хлопець стих:
-Що ти, гнидо, там хотів?!
Бути силою, як звір?
( Хлоп готовий був до смерті.
Обростати взявся шерстю.
Вовчі тіло й голова…)
Хорс сміється й каже:”На!”
І тепер, на правду, псина,
Він винив одну людину…
-Клятий дід! Його вина!
(Слів не чутно, лиш брехня)
Птаство зринуло з гілок,
Див з’явився -смерті бог,
Чорна птаха, страху лик.
Непричетний до живих.
З ним Морена й діва Жива:
-Я б такого не любила. -
Кажуть двоє водночас.
*Ой, щастить йому цей раз*
-Йди скоріш з очей моїх! -
Буркнув Хорс, на небо зник.
Біг без задніх бідний пес.
Ліс та й ліс. Хоч шмат небес
Подаруй йому, стежино.
“Легко жилося людині, -
Думає тепер щеня, -
А виною всьому я. ”
Під старий трухлявий пень
Ліг від в томи в білий день.
Спав і пісню гарну снив-
Добре диво з -поміж див.
Тут сумна красуня Желя,
Він в обіймах перед нею
Вже не спить і вже не пес.
Втратив тяму від чудес.
Не звичайна та краса.
Вся скорботна і сумна
Має Желя роль відверту-
Бідним дарувати смерті.
Мученим і всім в знедолі
Свою милість, свою волю,
Як найцінне з дарування,
Смерть дарує без страждань.
Мовить Желя й тепло дивить:
-Мене дідо попросили.
Ми тебе отут знайшли,
Біля пня поміж кори.
На тім місці досі, справді,
Серед квітів маків гарних,
Вовк лежав, ні пари з носа.
Хлопець глянув трохи скоса.
-Так, це ти! Бо твоя воля!
Сила звіра, дівка, горя
Щоб навіки і від нині
Ти не мав - помреш щасливим.
-Я - то милість від богів,
Скромна плата за їх гнів.
Обійняла хлопця міцно,
Там його чекала вічність.
Дід палив старезну люлюку,
Відтерав свою каструлюку,
Разом хлопця ізгадав,
Навіть дещо шкодував,
Що в той день сиділось вдома
І відбулась та розмова.
Що та зустріч таки сталась,
Гірко діду шкодувалось.
І ніхто не знає певно,
Де той брід і де ті землі,
Де крізь ліс іде дорога,
Край дороги постать Рода.
