vasylenko .ko
Я- ребёнок. Пишу на обоях
Слово "мама", а мама отмоет.
Нарисую её безмятежною,
Заточенную в розовой нежности.
Я ребёнок и я блюду истину,
Я влюбляюсь в свое же вранье.
Как жестоко, как глупо, о Боже.
Дрожью мелкой сквозь сеточку кожи
Тонкий дым и сухое вино,
Словно прутьями, в тело всекаешь.
О одном и том же, о одних и тех же
Я пишу сред ночи в полуночном "между",
Между строк и знаков, потерявши честь,
Потерявши гордость. Поспеши прочесть
Те слова, что ими, только ими, смею
Я к тебе прильнуть и тебе поверить.
Я ледви чутно пальцями торкнусь
Твого недозруйнованого світу.
І навіть, якщо сильно захотіти,
Я тут на зовсім трохи обживусь.
Розставлю квіти, книги і свічки.
Пилюка ,що збералась тут роками,
Дрожи, мой милый блюз,
Тянись медовой струйкой,
Звучи, пока живу,
Звучи, пока я буду.
Гори, мой томный! Ну!
Плетись, как поцелуи,
Грубі сталеві строфи
Криво заводять за хмару
Синь гематоми пульсара,
Кругло-овальні засоси…
Квіти на запах-тонік.
Бісова мова твоя і нею не пишуть вірші!
І це твоє “Більше"...
Воно для меншості високої складності,
Та всі ви розладнані.
Розібрані. Так прикро,що навіть боляче,
Та треба встояти.
"Ми пишемо в стіл, панство.
Верлібри- не вірші"- сказала вчорашня я.
"Не бійся, їх все одно не читають" -
Відповім собі завтра і так щодня.
Ті люди, що палять з кухонних вікон,
Про що вони думають?
Я ніби остання, людина-
Відмітка на тлі хронологій,
Похилена постать на сходах,
Проплішина в свіжих новинах…
Крізь зяючі вікон пащеки
Кругленькі опуклі хребці
Студить, зімкнутий в кільці,
Вкритий канавами полос,
Древній гірський Уроборос.
Млісі від вітоми й хвороби,
Холодно ночью одной
Грусть коротать на кухне.
Мир благодарно пустой,
Я в нем - угрюмый путник.
Шаг ускоряя, кинусь
Рвать на куски молчанье.
Мої ліки- димний нікотин,
Ноотропні, седативні чари,
Вин і пив густий грайливий хміль,
Клавіш тихі клацання-удари.
Мої ліки- люди і їх біль,
Щастя їх і все, що десь ховали.