Steev Kurts
Не прощайся осінню зі мною ,
в переддень зимових холодів.
Дай ще погріюсь я тобою :
студена кров в венах моїх.
Дозволь тебе в обіймах мати
Я так жалів, що Вам дивився в очі
я проклинав Ваш розум непростий
чому ж Ви бувши другом моїм
простити серця голос не змогли .
Мого - до Вас , в безмовному воланні
мовчанні трепетнім , лякливого гінця
Листа тобі ,так знай, я не напишу
Моя образа з часом не пройшла
Живи як знаєш, сильна жінко,
Живи – бо я не знаю як .
В фортпості двоє проти всіх
Брудна на фоні грязних стін
в пилу злилася з своїм горем .
Ще тому мить цей дім звала своїм,
а тепер – не має в неї дому .
Лице в сльозах, ховає у долонях
Сідай мій друже , от тобі стілець
Ні – не цей , отой що ближче краю
Вдалий вибрав,знаєш , ти момент
Бо нині в ніч я вирушаю .
Мене позвали пси дороги
Я б все віддав , щоб Вас не знати
і не кохати відчаєм моїм,
у осені Ваш адрес не питати
і не стрічати нові кораблі .
Я б все віддав ,щоби змінитися
утримати неспинний час
з них пив холодний чай із м’яти
я не любив тебе , а ти …
тобі вже нічого втрачати .
знайшла мене ти без мети
у пивні барі , по обіду
Ми люди істини прості
Ми голуби зруйнованого Риму
Вже вийшли з бухти кораблі
І з ними разом ми , пливемо до загину.
Згорів жертовник і в вогні
Дух неспокійний на ніч пє вино .
під касами закритими вокзалів .
А світлом флоресцентих ламп
його поваблять нові траси .
І докінчивши вкотре той бокал ,
Я відпустив, бо більш тримати
В обіймах своїх Вас не міг
І Ви без сліз , гордливо промовчавши
З собою наш забрали гріх
Увись до зір , злетівши птахом
Ми догорали згарищeм кісток
Твоїм вогнeм, Твоя Гомора.
Від нас сьогодні відвeрнувся Бог,
Однак ми пeрші цe зробили вчора.
Мій любий край , обвуглена Гомора
Мій Авалон – розгромлений Содом
Куди тепер вертатися додому ?
Й в життєву бурю де шукать покров ?!
Де на нічліг проситися блудниці