Неоніла Гуменюк
Голівки долу похилили,
Бо важко їм тягар нести.
Одне стебло - квіток багато,
Мов у намистечку в росі.
Захоплюватись й дивуватись
Не перестанеш цій красі.
Через річку ліг
Після дощу грозового,
Що кудись побіг.
А на цьому на місточку
Та й кольорів сім,
Виграють вони на сонці,
Кригою, мов ковдрою укрившись
І верба дрімає. похилившись,
Лиш тихенько щось шепоче вітер.
Мабуть колискової співає
Чи розповіда цікаву казку.
Та сніжок легесенько кружляє.
Крадеться тихо осінь,
Он берегом над річкою
Її пухнастий хвостик.
Махнула ним над вербами,
Аж по воді листочки,
З берізоньками-сестрами
То ж не ведімо дням поганим лік.
Загадуймо бажання щоб збулись.
Всі почуватися щасливими могли.
Нехай над нами завжди неба синь
І не було ніколи щоб війни,
Щоб матері не плакали в журбі.
Хлюпала, хлюпала дрібним дощем.
Вже і зима але мокро і досі.
Снігу нема й не морозить іще.
Надворі погода на зиму не схожа,
Суворих давно ми не бачили зим.
Хлипає. хлипає й хлюпає й досі
Прохолодою ночі
І ранковою свіжістю
Та полудневим сонцем
Так привітно всміхається
Тепле літечко знову,
Із птахами і травами
Серпневе сонце в нашому саду
І груші налились солодким соком
Та стиглі сливи просяться до рук.
Донизу звисли винограду грона,
Смачнющі білі й сині ягідки.
Плодів під абрикосом також повно,Ваги їх не витримують гілки.
І за вікном встелили грядку всю.
Я буду, як вони життю радіти,
Вбирати в себе завжди цю красу.
І насолоджуватись нею до останку,
Писати вірші та добро творить.
Душі пореба, а не забаганка -
Передає естафету зимі,
На крилах лелечих злетіла у простір
І доганятиме вже журавлів.
Чудовий по собі залишила спомин,
Ще й досі вогнем калиновим горить,
А яблук та груш її кошики повні,
Білі пелюсточки,
Я до неї підійду.
Повідати хочу
І про радощі й жалі,
Усмішки та сльози,
Наче подрузі своїй.
Стиглих яблук такий аромат!
Це прощальний мотив наспівує
Літо краснеє котрий раз.
Квітники зарясніли айстрами
І помітно поменшав день.
Про цю пору приємно згадувать,