Віктор Крупка
хочеш убити, мов білу ворону, приклеїти до землі,
вийняти душу, віддати ненависним стінам.
у холоднечу, в загуслі спазми перетворити біль,
точити, немов з берези, терпкі провини.
тиша залишиться, а може, вона й утече
я наодинці звіром став –
не жебраком, не багачем...
у стін, що зирять без очей,
у стін моїх із панацей,
де в тиші гусне віщий страх,
де все уже не так і …так.
ж и в у
і скільки того літа залишилось.
обніжок тут. обніжок уже там.
зелена кров. зелені в Бога крила,
пошиті з найхисткіших ранку трав.
і скільки тих дрібниць мені на втіху
а сад
от-от
прозріє й полетить.
чекає небо і земля чекає.
ще до пори
помолиться навзрид,
