хочеш убити, мов білу ворону, приклеїти до землі,
хочеш убити, мов білу ворону, приклеїти до землі,
вийняти душу, віддати ненависним стінам.
у холоднечу, в загуслі спазми перетворити біль,
точити, немов з берези, терпкі провини.
тиша залишиться, а може, вона й утече
у драну самотність, у пізні спокути осені.
стане потертою маскою гінке лице,
наче знайшов містерію країни Oz.
ти убиваєш повільно, аби ні слова,
аби ні думки, ні спалаху, ні кровотечі,
аби навіть натяку не було на подих платона,
ні мимовільних зречень, ні тіні речень.
десь лежу горілиць, а зорі скалками,
цвяхами падають. не тіло уже, а камінь.
сполохом сяде птах, залоскоче русалка –
завтра рука на вістрі своєї безтямності…
