Максим Марков
Какая нежданная встреча,
ошибочку я допустил.
Пишу этот стих целый вечер,
перо здесь не требует сил.
Мои щёки окутал румянец,
Ты вонзила в меня свой нож,
и не двинула даже бровью.
В моём теле лишь боль и дрожь,
извини, что забрызгал кровью.
У темну ніч, коли в пітьмі не видно,
ні ворогів, ні друзів, ні мерців.
Чистим, святим, буває лиш огидно,
коли потрібно бачити творців.
Серед лісів, серед нічного неба,
Ми з вами ніхто,
ніби щось незбагненне,
спокійними кроками
йдемо в пітьму.
І ніби шаблі,
Любов - глибока рвана рана,
на тлі людького серця й тіла.
Поруч тепер вже не «кохана»,
в тіпьмі нічній сховатись хтіла.
Нічні поля і силуети лісу,
Безкрайній океан,
він ніби її очі.
На кораблі, в туман,
пливе, бо серце хоче.
І кожна синя хвиля,
Поет забув принцеси голос,
тендітні руки, ніжний сміх.
Усе - лиш спогади розлуки,
лишився всіх останніх втіх.
Змив її запах з серця й тіла,
Забудьте все,що знали до сьогодні,
сьогодні ми загинемо у сні.
Коли наші думки торкнулись скроні,
серце лишило спокій навесні.
Хотіли б ми щасливої дороги,
Якби ти була сигаретою,
скурив би одним затягом.
І ніби в холодному морі,
я був би твоїм варягом.
Ковтком вогняної води,
Любов можна купити,
бо вона любить гроші.
Каміння і метали,
у кольорі, хороші.
Забудь усе,
забудь мій голос тихий
колір очей,
і запах ніжних губ.
Смак поцілунку,
На тебе як дивлюся,
втрачаю знов свідомість.
Нікому не корюся,
але тобі натомість.
Від посмішки твоєї,