Максим Марков
Брудні мечі у ангельських руках,
чистіші світла крила у крові.
Білі мов, хмари, ангели у муках,
не втримали ті леза в рукаві.
Усі чорти зарізані й забиті,
Терор у області серця,
ендорфін поглинає все тіло.
Де очі були, мов скельця,
від радості проясніло.
Слова солодкі й глибокі,
Лиш пошматовані уста,
не дочекаються цілунку.
Закономірність є проста,
що шрами прагнуть візерунку.
Поранений прагне спасіння,
Лице - нужденний біль,
очі бездонно кволі.
Не приклада зусиль,
зітліли у неволі.
Руки - кістки і тінь,
Смотрели на неё влюблёнными глазами,
строили планы, говорили проще.
Едва язык держали за зубами,
вели беседы мы в еловой роще.
В моих был страх, в твоих полно надежды,
Любов можна купити,
бо вона любить гроші.
Каміння і метали,
у кольорі, хороші.
Останні клавіші роялю,
грають мелодії в мінорі.
І скільки не було б в них жалю,
палають всі на сцені в горі.
Коли згорають інструменти,
Сховав меча на полі у траві,
там зняв шолома і полились сльози.
У обладунках лицаря, на чужині,
серце обвили незнищенні лози.
Зелене листя вщент залите кров'ю,
Катуй моє тіло,
розбещуй і душу,
забудь про думки,
і дай волю словам.
Запах тих почуттів,
Заради тебе нас поглине море,
підемо в бій, кожен буде в двобої.
Заради тебе, ми посієм горе,
вершники апокаліпсису твої.
За кожну краплю твоїх гірких сліз,
Скоро фінал ліричної п‘єси,
актори в азарті, тріпочуть серця.
Та немає на сцені красуні принцеси,
її не було на уривках творця.
Кульмінації штиль, і у залі напруга,
Я самурай,
мой путь тернист и очень неразборчив,
а цель так глубока, что не ясна.
Я белый снег,
среди кровавой ночи,
