Курносов Єгор
Голос твій між дерев завмер,
і прозора застигла тінь,
у обійсті нічних химер,
в сяйві зоряних миготінь.
Необачно тягне у глиб
Досвіта, зранку, я згадаю сон,
що був такий непевний і розмитий,
немов сльозами янголів умитий,
від слів жорстоких і страшних прокльон.
Я занотую всі шляхи незнані,
Одвічні скелі, вдягнуті в бурштин,
заколисало небо у долонях.
Долає відстань часу швидкоплин.
Я назавжди у Хортицькім полоні.
Яскраві фарби полюбляє осінь,
Приголомшливо час летить,
все пришвидшує свій біг.
Нам здавалось, пройшла мить.
Та мов тінь - промайнув вік.
Крізь гарячий подих вітрів,
Вартовий із граніту спить - віддзеркаленням у воді не набавиться,
не набув і зморшки за сотні мільярдів літ.
Тільки думкам, відомим лише йому - посміхається,
самотньому Подорожньому вказує шлях у світ.
Переінакшить всі погляди, та, з бізлічі зайвих слів,
Легенди в сутінках - ледь чутно їхний подих.
Осінній шепіт скрізь сухої ковили.
І зорі ці - немовби в небо сходи,
якими прабатьки за обрій відійшли.
В яру холоднім - потічок блукає,
Спадок предків - у нашій гарячій крові,
він - у голосі літнього вітру,
у борні, і в бою, у пекельній війні,
у бентежності нашого світу.
Голос крові міцніє, він вказує шлях,
Знаєш, друже, колись клятий ворог прийде,
він прийде лиш по наші голови.
Не барись, піднімайся з колін, і - йди,
пам`ятай - ніж виблискує холодом.
Загартуй своє тіло, зплекавши дух,
Шляхом тіней місячного сяйва,
заблукала скривджена душа.
Нібито й потрібна, і не зайва,
свою долю й досі спокуша.
Вона стежку навмання торує,
Честь моя називається вірність.
То - не вигадка, і не доля.
Це моя одвічна відмінність,
моє серце, душа, моя воля.
Це - прадавнє, нестримане сонце,
З неба чорного тьмяні зірки,
як раніше, летять до ставу.
Не забути і через роки
дикий степ, і у пояс - трави.
Сонцем вщент ті опалені дні,
Мить спокою і - промені в гіллях,
нехай ця мить триває якнайдовше.
Вхолола вже від осені земля,
дрімає загадковий брід Протовче...
Гуляє Хортицею листопад,