Ім`я її - літо
На всі боки розкинувся степ у смарагдовім мерехтінні.
Зорі сяяли знов споконвічним, холодним вогнем.
Так нестримано падали вниз, підкоряючись силі тяжіння,
догоряли до ранку в житах, і згасали під літнім дощем.
Вітер зорям стелив степову ковилову постіль,
їм до ранку співав, та кружляв їх у вирі снів.
Голос грому лунав серед степу, неначе постріл,
і бентежив він птаства веселий та гамірний спів.
По стерні вздовж стежок, просто неба - крокує літо,
сивих днів не рахує, і не збирає роки.
Споглядає: чи добре все, чи вже достигло жито?
І вплітає в волосся мрії з легкої руки.
