Денис Бондар
Ранковий звіт:
Тиша.
Зсередени іржавий скрегіт,
Вигризає дірку голодна миша.
Переливаю з пустого
В порожнє.
Не треба сполохувати мене,
Я прилітаю, щоб бути з тобою.
Навіть, якщо боротьба не мине -
Давай разом станем до бою.
Запекло, свіжі лікуватиму рани,
Заспокою, встривожене серце.
Хибний погляд, хитрі очі,
Ловлять бога серед ночі.
Дим цигарки жаром віє,
Як у Ремарка, герой п‘яніє.
І дотик подушечок пальців, по вологій, ще тримтячій шкірі,
Нездатність критично сприймати
Не навколішній, а внутрішній світ,
Обертається для нього важкою,
Трудовою буденністю, власною.
Ходить по собі, покректаючи,
хитається, стирає з чола піт.
Привіт. Мовчим. Знаю. Без думок про тебе засинаю. Колись. Тепер. Навіщо.
А осінь вже минає, мене по тобі не ламає - курю і п‘ю будь що.
В тобі себе не шукаю, нічого не відчуваю. Поглядом. Наскрізь. Ледащо.
Мрію, та не літаю, на ті самі граблі ступаю. Знаю, буде краще.
Привіт. Як Сама? Вітаю! Тобі вірші не читаю, інколи слова віщі.
Без участі перемагаю, на щось там ніби впливаю - моі власні хащі.
Я жадаю, щоб ти так сумував за мною, як за єдиними теплими днями, цього року.
Я проти тебе обернула твою ж зброю, і ти сам піддався цьому палкому пороку.
Ти дізнався, як це жертвувати собою, коли зусилля твої не вартували уроку.
Кожен день я була готова до бою, а ти коханням називав всю цю мороку.
І ми так живем. Пекельною, цією жагою.
Інколи, розмовляючи з кимось,
Підіймаючи ту, чи іншу тему,
Забуваєшся, що той, хтось,
Може бути поза контекстом.
І в цій єдності остаточній,
І в потоці бурхливих думок -
В грудній клітині
надувається, здувається кулька,
під тиском, розганяємих думок,
бажає луснути.
Глухий кут,
кат сам собі, кат -
Кисло-металевий та гіркий присмак на кінчику язика.
Напружені м‘язи, плечі, шия, стиснуті зуби до болю.
Паливо-мастильна рідина розлита, бракує лише сірника.
Всі системи в готовність успішно приведені, перед початком бою.
Залежно-інтегрована ненавість до себе, мою злість підживлює,
Чи міг би бути смішним? Та гумор чорніше від гіркої правди!
Вибирати між грішним й утішним - нікому не подобається гра в шаради.
Без гумору скоріше був би пропащий! І все погане могло би розчарувати.
Але сміятись зі смерті набагато краще - ніж на довге життя уповати.
Чи міг би бути лідером? Але ж так не хочеш когось вчити ходити,
Окрім спраги душевної нічого,
Нічого за стінами, тонкими, ламкими.
Що в полишених хатах - не хвилює нікого,
Що ще за тими чорними вікнами, широкими?
Серце оминає світла, до болі, пекучого,
Думками про смерть, смердючими, липкими,
Мені все важче вдається собою не бути
і на поверхню повільно вилазить, той,
Проблемний.
Як жало з отрутою, просто старайся оминути
