Татьяна Юзленко
Зима – це жінка у хутрі,
Так елегантні її шати.
За шлейфом сивих хуртовин
Вночі її не відшукати.
У серці лід, в очах кришталь,
Пролунав останній дзвоник,
Промінець на землю впав,
І надходить дуже швидко
Літа радісний розмай.
Спорожніла наша школа,
Не сидиться дітворі,
Весняний дощик сіється з небес,
Веселими сльозами плачуть роси.
Дуби в гаю чарівно гомонять,
До них берізки тягнуть свої коси.
Зелений ліс розкинув свій намет,
Під зорями нічними щось шепоче.
Весняний день у вікна заглядає
І на стіні танцює промінець
Фіранками легенький вітер грає
Пробився десь зелений пагінець.
І знов весна вступає у права,
Хмурый январский денёк
Южные портит картины
Снега нигде не видать
Только унылые спины...
Дождик мелко дрожит,
Путаясь в ветвях осины
Осінній дощик проситься в шибки,
Сумуючи, стоїть він на порозі.
Мов сирота, глядить в моє вікно,
Чекаючи притулку на підлозі.
Він плаче дрібно і тремтить в пітьмі
Ніхто його не хоче прихистити,
Завирував над містом листопад -
Це за вікном вже розгулялась осінь.
І за собою кличе стежка в сад,
Там світить крізь гілля небесна просинь.
І так затишно, тепло на душі,
Золоті сніжники
Сяють угорі,
Старий рік відходить
В дальнії краї.
Вогники веселі
Я уклоняюсь до землі батькам,
Що довгі роки так дітей плекали,
І, жертвуючи кожним власним днем,
Путівку у життя для них придбали.
Спасибі, милі, за невтомний труд,
Інеєм білим встелились деревця,
Землю морозець скував.
Скельцем прозорим покрились озерця -
Грудень до нас завітав.
Зірочки ясні вогні запалили,
Місяць шляхи озарив,
Місяць на небі,
Зіроньки сяють.
Стежка до хати веде.
Шибки у вікнах
Узорами грають
Ткаля-зима їх пряде.
Я пам’ятаю руки мами,
Що голку з ниткою ведуть,
І на тканині домотканій
Чарівні квіти постають.
Мережить ненечка сорочку,
Любов свою вплітає у шиття,