Розалія Блюм
На сяючих хрестах, диких і порослих
Там, куди всі зносять
У велетенських скорботах
В небайдужих руках..
Повзають на трунах комахи
Літають чорно сині птахи
Папір м'ятий, ранок ранній
Чорнило висохло і втекли знання
Зворушили душу гілки колючі,
своєю дрімучістю, промінчики проламуючі
Шепчуть дерева як стало холодно,
Як грудень розставив свої позначки в термометрах
І моторошна порожнеча ковзаюча дорогами
Роз'єднала людей за кілометри
Небо бездиханне , лисі пагорби
З кожною хвилиною ставали все темніше
Такий сніг падав наче хмаринки
Кружились візерункові крижинки
Пташині пісні душила туга
І пір'я падали з дахів як порошинки
А ти перехожий йшов здалеку
Можливо, де вже пахне вишнею
Наче літо складене з вазонів
що стоять на моєму балконі
де кіцька з радістю під нагоду
що стане мені за якусь пригоду
їх розіб'є і слибзить морду
і я скажу "що з неї толку"
Читати вірші перед сном
у проміжках нічного часу
Лягати пізно
перед сном
Читати вірші
заповзято
Десь ти, вдалині і у своїй квартирі
П'єш свіжомелену каву потроху
Де небудь, збожеволіти, де мені тобі не звеліти
Ми зустрічаємося як прикмета до катастрофи
А може бути у всесвіті, в якому ми тоді знаходились
Тільки з часом розумієш тата й маму
Ті ж очі яснії в тобі стали
З часом все тускліше і тускліше
Світять зорі
Тільки разом вже не будуть
Ніхто й ніколи..
Я люблю себе наодинці,
У кав'ярні, книгарні, мандрівці
Поряд з іншими, та вже ж наодинці
Так як дерева шелесчу листями
Так говорю, собі потаємно
Матюкаюсь , чи плачу буденно
І в дощі, як і в спеку, я – у трясовині,
болотяна глина, і ми стали чу - жить
Чую як звук дощу спускається на покрівлях,
немов це чиєсь життя відходить
І в дощів величезних пір'їни,
я - огорнувшись у гуму
Чий світ, протоптана стежина
Що йде за обрій мальовничих гір
Заплохана, і втомлена, старенька павутина
Яку ледве ледве вбачить зір
Чий світ проходить повз твої строкаті
Запалені колись моєю мовою
ніч заспокоїть
голос здригнеться
сам тут простоіть
а потім вернеться
що ж буде завтра?
його не хвилює
