Oleksander Dowbak
Здається, доля декого непомітними створила.
З ним розминулись, не зауваживши. Ніякого дива:
Він приховує за спиною свої крила,
Соромлячись, що вони тендітні, вживані і некрасиві.
У зворотнім не переконати. Перемудрили.
Вранці Вона Йому говорила:
Плелась павутина
в темнім кутку в комірчині
і не знати, коли врешті спочине,
і по якій причині,
той плетільник. Розправить спину…
а довкола була неприглядна картина:
Посеред ночі і буревію
Виють вовки свою Пісню Пісень,
Плаче душа і тіло мертвіє,
а Місяць жовтіє
Мов випав мідяк
з дирявих кишень:
Письменники і поети живуть ще й понині
На просторах Лемурії і Гондвани,
Ще досліджують там незвідані місця…
І нові горизонти. Нові стани.
Старі шафи і скрині,
Лептопи, кава, м’які дивани,
Це був один з тих рідких днів в житті,
Коли відчуваєш себе ніби щойно вийшов на волю
По довгих роках ув’язнення.
Умовно-дострокове. Мені. Виявляється, у долі
Є версія GT.
Але й тут ми тьмяніємо та в’язнемо;
Час розправляється з нами по черзі,
Немов найманий вбивця.
один за одним. Стрілок тонкі стержні
багнетами
проштрикують нас наскрізь. Поза тим
він не кровопивця,
Взимку
стають довшими
не ночі, а вечори -
такий досвід
самотніх людей.
(серед таких і ми)
За цупкими завісами важких гардин
Мов за пекельним парканом чи райським тином
Мляво, понуро і, як видається згори
доволі картинно
Давно живемо у власних хатинах
як павуки в плетиві своїх павутин,
Якось нас встигли не одомашнити, а приручити,
Умовили сісти на ланц, змінити імена на клички…
Навчитись
Розкладати совість і розум на різні полички.
Та раптом над нами перестають ворожити
І прояснілі обрії нас геть спантеличать:
Янголи спускаються з небес
І прямують в метро
Це з перевірками душ прийшов РАЙсоцзабез,
А паралельно працює ппо
Війська, добробати, ТрО –
Всі на верхній відкритій палубі,
Наші вежі вавилонські давно вже
втратили лик рукотворних споруд,
спустошені до останнього кóвша
копальні соломонові коштовних руд,
Роки забуття і запустіння все довші і довші,
хіба не згубили своєї товщі,
Не знаю, як там у вас, а у Львові знову
тихо падає дощ;
На гнізда птахів, на крони дерев,
Крокує черговою зі своїх прощ,
дріботить бруком сквериків і площ,
а доля бере
